Тетяна Анатоліївна пів року провела в окупації. Разом з односельчанами виходила на протести, але це не допомогло. Місцеві жителі були безсилі проти озброєних військових. Зрештою Тетяна з дітьми виїхала, а її батьки й бабуся залишилися на окупованій території.

Мені 38 років. Я жила в селищі Михайлівка Запорізької області. Пів року провела в окупації, а потім забрала дітей і виїхала в Запоріжжя.

Вранці 24 лютого у нашому селищі вже з’явилися російські танки. Ми виходили на протести. Окупанти лякали нас, стріляли в повітря.

У березні й квітні були проблеми з продуктами й медикаментами. Потім ми замовляли все необхідне із Запоріжжя. Пізніше окупанти завезли свою продукцію, та ціни на неї були занадто високими.

У червні не стало газу, бо росіяни перебили газопровід. Інколи відключали електроенергію – тоді не було змоги готувати їжу. У літній період рятувалися газовими балонами.

Мій чоловік виїхав ще у квітні, бо він поліцейський. Я приїхала до нього у вересні. Мені не хотілося залишати будинок і розлучатися з батьками. Я чекала, що нас визволять, а коли зрозуміла, що все затягнулося, тоді виїхала разом з дітьми.

Моя бабуся пережила Другу світову війну. Їй важко змиритися з тим, що зараз відбувається і тяжко перебувати в окупації, але вона не витримає дорогу. З нею залишилися батьки.

Автомобіль оформлений на чоловіка – я їхала по довіреності. На блокпостах перевіряли речі. На одному пропустили, а на іншому хотіли завернути, бо російським військовим здалося, ніби з довіреністю щось не так. Але нам пощастило: з нами їхала жінка, що була на восьмому місяці вагітності, завдяки їй нас пропустили.

До кінця грудня я працювала онлайн, а потім роботодавці припинили дію договору. Зараз сиджу з дітьми, бо ні дитсадки, ні школи не працюють. Добре, що чоловік працює.

Наші куми та племінники воюють. Ми щодня перечитуємо новини і чекаємо на закінчення війни. Сподіваємося, що влітку вже святкуватимемо перемогу. Молимося за наших героїв.

Думаю, що майбутнє буде світлим завдяки нашим добрим людям, які так згуртувалися. Хочеться, щоб більше не було агресії.