Валентина Шевченко добре пам’ятає момент, коли війна увірвалася в її двір. Перші обстріли, вибиті вікна, зірвана покрівля — її будинок у Новопавлівці розбило уламками снарядів. Але справжній жах прийшов тоді, коли побачила свою дитину в погребі зі «скляними» очима. Від страху син перестав реагувати на слова. «Це найстрашніше — коли думаєш не за себе, а за того, хто поруч», — каже пані Валентина. 

Одного разу  Валентина опинилася під черговим обстрілом. Вони з водієм встигли від’їхати, а сусід, який стояв неподалік,  —  загинув миттєво.  Розірвався касетний боєприпас. «Ми встигли, а він — ні», — згадує жінка, і ця картина досі стоїть в неї перед очима.

Деякий час мати та син перебували в Румунії, куди їх вивезли волонтери. Але програми підтримки закінчилися, а лікування та умови для дитини за кордоном на той момент  родині були майже недоступні.  Тож  повернулися  в Україну.