Зьомша Інна, вчитель, Комунальний заклад «Миколаївський обласний Центр національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства учнівської молоді» Миколаївської обласної ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли життя поділилося на «до» і «після», я зрозуміла, що справжня сила — у людях. Війна розділила нашу реальність, змусила по-новому поглянути на себе, на оточення, на цінність кожної миті. Я педагог-позашкільник, жінка, яка все своє життя присвятила вихованню дітей. Але війна принесла випробування, до яких я не була готова, проте які відкрили мені нові грані людської стійкості та співчуття.

Мій рідний Миколаїв став полем битви, а я — одним із тих, хто не міг стояти осторонь.

Однією з найбільших проблем у перші місяці війни стала відсутність питної води. Те, що раніше було буденністю, перетворилося на розкіш. Довгі черги з пластиковими пляшками, очікування в надії отримати бодай кілька літрів чистої води — усе це стало новою реальністю для мешканців міста. Я не могла залишатися осторонь. Щоранку, ще до того, як лунали сирени, я брала порожні каністри та йшла шукати воду.

Волонтери, військові, просто небайдужі люди привозили її з інших регіонів, і ми разом, пліч-о-пліч, передавали один одному заповнені посудини, допомагали тим, хто самостійно не міг донести їх додому.

Коли я приносила воду своїм літнім сусідам, самотнім матерям, людям, які не мали змоги вийти з дому, я бачила в їхніх очах не лише подяку, а й щось більше — силу. Силу духу, віру в те, що ми не залишилися самі. Це було більше, ніж просто фізична допомога. Це був акт людяності, знак того, що ми разом здолаємо все.

Крім води, на початку війни ми зіткнулися ще з однією страшною реальністю — порожніми полицями магазинів. Харчі стали дефіцитом.

Хліб, молоко, крупи — усе це швидко зникало, а нові поставки були рідкістю. Люди ділилися всім, що мали. Я віддавала свої запаси літнім сусідам, які не могли стояти в чергах. Ми обмінювалися продуктами, підтримували одне одного, намагалися не втрачати людяності навіть у найтемніші часи.

Щоденні обстріли стали звичною частиною життя. Коли місто здригалося від вибухів, ми шукали безпечні місця — підвали, під’їзди, тимчасові укриття. Там, у темряві, серед звуків вибухів, я зустрічала літніх людей, які не могли спуститися самотужки. Я брала їх за руку, обіймала, говорила з ними. У такі моменти я розуміла, що допомога потрібна не тільки тілу, а й душі. Один лагідний голос, одне слово підтримки могли стати тим містком, що вів крізь страх до надії.

Часом мені здавалося, що ці миті — найбільший прояв людяності. Ми всі — різні за віком, за досвідом, за долею — об’єдналися перед лицем спільного лиха. І це єдино правильний шлях.

Війна зачепила не лише людей, а й тих, хто не міг себе захистити — тварин. Багато господарів, рятуючись від обстрілів, змушені були покидати своїх улюбленців. Вулицями блукали голодні собаки й коти, шукаючи прихистку та їжі. Я не могла залишатися байдужою. Годувала тих, кого зустрічала на своєму шляху, разом із волонтерами допомагала прилаштовувати покинутих тварин у тимчасові притулки.

У найстрашніші часи людяність вимірюється не тільки тим, як ми ставимося одне до одного, а й тим, як ми дбаємо про слабших.

Війна навчила нас найважливішого уроку виховання: справжні цінності формуються не у стінах класу, а в реальному житті. Діти, яких я раніше вчила, раптом стали дорослими. Вони носили гуманітарну допомогу, допомагали розвантажувати машини, підтримували тих, хто цього потребував. Я бачила, як вони змінювалися, як у їхніх очах з’являлося розуміння справжньої вартості добра. Це було справжнє виховання — виховання через дію, через служіння, через людяність.

Сьогодні я знаю: війна змінила все. Вона зруйнувала домівки, знищила мрії, принесла біль. Але водночас вона відкрила силу людей. Силу людяності, силу взаємодопомоги, силу єдності. Вона показала, що допомагати — означає жити.

Я вірю, що після перемоги ми не забудемо цей урок. Ми не забудемо, що саме людяність врятувала нас у найтемніші часи. Ми будемо пам’ятати, що разом — ми непереможні.