Ми з Маріуполя. Рівно рік від 1 березня нам довелося сидіти у бомбосховищі на молокозаводі міста Маріуполя. Ми там були всією родиною - вшістьох. Потім до нас приєдналися родичі, тому що вже бомбили все місто: і Лівий берег, і центр. Залишатися вдома вже було неможливо, тим більше - у нас маленька дворічна внучка. Безпеку ми знайшли тільки там - на молокозаводі. Ми просиділи там 50 днів. До 20 квітня там перебували. 

Ми жили під Азовсталлю. 24 лютого ще було нічого, а вже ближче до 1 березня уже почали сильно бомбити, і у нашому дворі вибухнув снаряд. Побили шибки, будинки: половина будинку була розбита. Ми залишили все, що було вдома, швиденько сіли в машину і поїхали. У чому були - у тому й виїхали. Дякувати Богу, що були машини на ходу, що бензин заздалегідь заправили, зібрали тривожні валізки і поїхали до бомбосховища. 

Нам дуже пощастило, що ми були на молокозаводі і нам вистачало всього: і води, і молокопродуктів. Там нас годували дуже добре. Допомагали волонтери. Тим людям, які залишалися вдома, було дуже тяжко. Їм потрібно було  самостійно добувати воду, їжу. Дуже багато наших близьких так загинули. А у нас було все: і одяг, і хліб, і каші, і печиво для дитини. Все завдяки волонтерам. Ми просто вчасно виїхали. Якби залишилися, було б гірше. 

Був шок, коли снаряд влучив у дім, у мирних людей. У нас не було ніякої техніки, ніяких важливих об'єктів поряд. Просто жили люди у селищі. Коли вже прилетіло, ми зрозуміли, що це вже дуже серйозно і потрібно виїжджати.

Найбільші труднощі були при виїзді з Маріуполя. Спочатку виїжджати не дозволяли. Ми намагалися це зробити і 15, і 19 квітня. А вже 20 квітня ближче до обіду ми швиденько сіли у машини і виїхали до Бердянська. Звідти - на Запоріжжя. Було дуже страшно, що машини можуть розстріляти. Потрібно було їхати тільки певним маршрутом, а яким - ми достеменно не знали. Ходили на блокпости і дізнавалися. Найскладнішим було перетинати блокпости, де вже стояла російська армія, військові. Були перевірки всіх документів, запитання: звідки їдете, чому? Але маленька дитина у машині плакала, тому розуміли, що потрібно пропускати. Попри це, іноді ми стояли дуже довго. Ми хотіли виїжджати тільки в Україну, за кордон не хотіли. Дякую волонтерам, які нам допомогли виїхати. 

Зараз ми в Одесі: винаймаємо квартиру, молодь працює. Ми вирішили всією родиною їхати в одне місто. Разом завжди легше. Потроху забуваємо про той жах, який нам довелося пережити, але все одно тривожно. Ми чекаємо, коли Маріуполь звільнять, і можна буде повертатися додому. Поки - не можна. 

Було дуже зворушливо, коли люди нас зустрічали, ділилися усім: і постільною білизною, і виделками, і ложками, і каструлями. Онучці надарували іграшок, книжечок. Молодці одесити, вони нам дуже допомогли. 

Онучка займається з психологом. У неї були нервові зриви, вона плакала. На дитину війна дуже сильно вплинула. Я тримала себе в руках, а дочка дуже хвилювалась. Діти втратили бізнес в Маріуполі, улюблену роботу. Вони займались аеродизайном: прикрашали весільні урочистості, ювілеї повітряними кульками. Зараз, звісно, не до святкувань, тому поки за цей бізнес вони не згадують. Коли переможемо, вони знову будуть цим займатися. 

Свекор дуже хвилюється, досі не може прийти до тями. Чоловік - також, тому що втратив роботу. Всі сказали, що на відновлення Маріуполя поїдемо всі разом. Потрібно буде місто відбудовувати, бо там усе - своє. 

Ми всі постарішали за війну. Всі згадують наш досвід: цього ніколи не забути. Хочеться, щоб було багато приємних новин, щоб наші онуки росли у мирний час, щоб були усмішки на обличчях і здоров'я. Сподіваємося повернутися у своє місто і почати своє життя спочатку. Все має бути добре!