Чоловік вивіз із Харкова у безпечне місце дружину з маленьким сином, а сам продовжує працювати на підприємстві, щоб наближати Перемогу.
Я працював на заводі Світло шахтаря у Харкові, 24 лютого якраз був на нічній зміні. На обідній перерві було багато розмов про можливу війну між Україною та росією, і я до останнього не міг повірити, що таке можливо.
Близько п’ятої ранку я почув два сильних вибухи, і перша думка була: «Невже почалося?» За декілька хвилин товариш повідомив, що Президент виступив з промовою: росія розпочала війну проти України. І показав відео з промовою. До кінця зміни залишалося менше години.
Допрацювавши, я поїхав додому, де мене чекала дружина і трирічний син. Поспілкувались з дружиною і вирішили не піддаватись паніці: залишитись поки що в місті. Буквально на другий день війни скінчилася питна вода - доводилось їхати за три кілометри, щоб набрати. Були величезні черги за продуктами: доводилося по декілька годин вистоювати, щоб щось придбати.
Я з сім’єю живу на сьомому поверсі. Вибухи лунали доволі часто, обладнаних бомбосховищ поблизу дому немає. Тому ми з сусідами обладнали підвальне приміщення, щоб можна було якось там знаходитись, але це зовсім не годилось для проживання.
Третього березня біля нашого будинку авіація розбомбила училище, і половина багатоповерхівки залишилась без вікон. Ще й зникло світло, опалення і вода, тому перебування там стало неможливим. А самі вибухи були настільки потужними, що здавалося - будинок зараз розвалиться.
Переживши це, ми з дружиною вирішили виїхати з міста. Зараз дружина з сином живуть у бабусі, а я знаходжусь в Харкові, тому що потрібно працювати.
В нашу харківську квартиру ми переїхали недавно, тому мало кого знали з сусідів. А коли стався вибух і у нас зникло світло, мешканці інших будинків приходили і пропонували нам чай, гарячу їжу, кому потрібно - заряджали телефони, деякі розміщували у себе людей, які залишилися без вікон. В одну мить всі стали, як одна родина – це було дуже зворушливо.
Я працював і продовжую працювати на заводі Світло шахтаря. Мені подобається те, чим я займаюсь. Зараз, в такий складний час, я відчуваю, що допомагаю своїй компанії і державі своєю працею.
Незадовго до початку війни я купив книжку з казкою «Пригоди Хрюндика і Лапунчика», щоб читати синові перед сном. Часті вибухи лякали не тільки сина, а і мене з дружиною. Щоб якось відволіктися, ми разом сідали в куточку і читали казку. Ця книга нам дуже допомогла зберігати спокій, за що я їй вдячний.
