Злобіна Даша, 2 курс, Прилуцький технічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мелащенко Світлана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… З чого почати? Відлік з першого дня. За тисячу днів цього жаху моя сім’я пройшла безліч випробувань, які змінили все! І я чітко розумію, що життя вже ніколи не буде таким як раніше. Коли почалася війна, я була звичайною школяркою, яка вчилася, мріяла про своє майбутнє, будувала плани. Проте саме в ці дні я зрозуміла, що все змінилось назавжди.

Перші миті вторгнення були дуже страшні. Мама забігала в кімнату і зі сльозами на очах промовила "війна ". Тоді я ще не розуміла значення цього слова в повній мірі, але потім почалося...

Ми почули звуки вибухів, наше місто з усіх сторін було оточено. Це була безпорадність та страх: в магазинах закінчувалися продукти, в аптеках не було ліків.

Мама з бабусею були в розпачі, але трималися заради нас. В той час вдень йшли жорстокі бої на околицях міста, а вночі до нас приїздили військові за кавою і продуктами. Хлопці з тероборони заходили попити гаряченького та погрітися. В оселях містян було постійне світломаскування, темно і дуже страшно… Вибухи, вибухи, вибухи… Орки були вже близько до міста і ми майже постійно перебували в погребі. І після того як моя маленька сестра перестала їсти і спати мама вирішила, що мене з моєю трирічною сестрою потрібно вивозити з міста.

А потім був від’їзд… Ми всі дуже плакали, бо не знали чи побачимо ми коли- небудь рідних які зостаються в оточеному місті. Але найстрашніше було в Києві під час обстрілів цистерни з паливом. В той момент подумала: «Все!» Натовп на вокзалі кричав, діти плакали… На щастя, нам допомогли військові і все обійшлося. Ми дякували Богу що доїхали до кордону. Нас привітно зустріли поляки, всім допомогли. Організували одяг, їжу і помешкання. Вже через три місяці перебування на чужині дуже хотілося додому. І ми повернулися. В цей момент нас чекало ще одне випробування.

Мій двоюрідний брат пішов воювати, і це був Бахмут. Через деякий час нам сповістили, що він зник безвісти.

А в своїх спогадах я згадувала, як ми росли і яке щасливе життя в нас було без війни. Завдяки нашим молитвам його знайшли, пораненого, але живого. Зараз я добре розумію слова пісні «Фортеця Бахмут»:

” Фортеця Бахмут

Всі молитви наші тут

І сердець сталевий Дух

І Герої незламних Крут”.

Хлопці там справді стояли, як фортеця.

В цей же час моя мама, за освітою педагог, активно займалася волонтерством: збирали віск, баночки, продукти. Кожен з нас вносив свій внесок. Почали виготовляти окопні свічки і сухі супи. А коли у коледжі знову почалося навчання, ми із студентами почали плести сітки на фронт. Я розуміла, що якщо люди об’єднуються заради спільної мети, то так простіше переживати страх і біль.

Всі люди в той час збирали «гуманітарку», організовували акції та підтримували військових як могли. Я дивилася, що навіть маленькі діти, такі як моя сестричка допомагали, співали, танцювали і влаштовували дитячі благодійні концерти на підтримку військових зборів.

У школах організовували ярмарки, зносили продукти, малювали малюнки, майстрували обереги на підтримку наших котиків. Війна навчила мене бути сильною і в той же час дуже сентиментальною, бо дуже боляче дивитися на зруйновані міста та поломані долі людей.

Сьогодні, озираючись на ці страшні дні я розумію, що це жахіття не скінчилася… Моя невтомна мама до цього часу їздить збирає волонтеру, а ми їй активно в цьому допомагаємо. Звісно, що цей шлях нелегкий, але в нас такі неймовірні і незламні люди. Наша нація непереможна. І я точно знаю, коли закінчиться ця клята війна, розмінуються всі наші поля, відбудуються всі наші міста – моя Україна буде найкрасивіша і наймиліша країна Європи. А ми, сучасна молодь, будемо створювати краще життя для наступних поколінь.