Ми спали. Ще було темно, але мене щось розбудило. Оскільки про початок війни вже давно говорили, то зразу полізла у телефон , а там скрізь повідомлення - саме у цей час йшов масовий  обстріл України..  Побігла до сусіда - він військовий нашої ракетно- зенітної в/ч. А він спокійно спав і нічого не знав....

Але його військове знаряддя було зібране. За декілька хвилин він зібрався, кинув речі у багажник старенького авто ( це бачила вже з вікна)  і поїхав. Він і досі захищає нас...

Найважчим було відсутність правдивої нформації  і неготовність до оборони. 
Ми всі були розгублені, не знали що робити. Поїхала на роботу. Але там теж повна розгубленість. Завод зупинили, нас розпустили до нового розпорядження.

Щоб отримати хоч якусь інформацію, я зібрала мішки ( колись у них збирали картоплю на городі) і поїхала до нашої нової церкви. Там вже волонтери почали свою роботу...

Пізніше вже  почали  готувати коктелі Молотова, в'язали фітілі, плели сітки на блокпости...

Дякуючи Богу , ми не мали гуманітарної проблеми , дякуючи нашим комунальним службам та волонтерам.

Зараз всі у різних місцях. Дочка виїхала за кордон народжувати. Моя мати відмовилася від евакувації, а я - ВПО. Наше місто щодня обстрілюють - це Нікополь... Робота у мене офіційно наче є, але завод зупинено ще 25 лютого і досі не працює. Тому ніяких виплат немає.

Були моменти, які зворушили до глибини душі. Коли вперше побачила, коли люди встають на коліна, коли проводжають загиблого воїна...

Думаю, що мені повезло, що такого предмета, який нагадує  про трагічні події 24 лютого 2022 року немає. Бо це важко. Єдине , мене переслідує постійна тривожність в один і той же нічний час - прокидаюся ...  І цей час співпадає з часом початку повномасштабного вторгнення.... Намагаюся щось з цим робити  ( є рекомендації від психолога) , але стан інколи ще повертається.