Коли дізналися про початок російського вторгнення, збиралася на роботу до Херсонської обласної наукової бібліотеки, навіть виїхали до міста і побачили перші атаки на Чорнобаївський аеропорт.

Потім намагалися з чоловіком знайти банкомат, щоб зняти готівку та купити продукти і вивезти з міста батьків. 

Будучи в окупації в Херсоні завагітніла довгоочікуваною дитиною. Але через стрес було кілька загроз зриву.

Найскладніше було знайти ліки та лежати від кровотечі і нікуди не зірватися, щоб сховатися, не нервувати, коли над будинком літали ракети, а неподалік стався прильот. 

Була проблема нестачі їжі. Посадили городину, мали кіз, навчилася робити бринзу. Обмінювалися продуктами. Навчилася робити консервації. Економія жорстка продуктів.

Особливо тяжко склалосяя з їжею, під час вагітності, відсутність належного харчування ( лише каші на тваринному жирі) ,враховуючи окрім мене ще 3 дорослих осіб. 

Після деокупації з чоловіком виїхали до Одеси, і весь час була на зберіганні, народила передчасно донечку. Батьки чоловіка залишилися у Херсоні. Моя мати у Миколаївській області, але дістатися до неї не можу.

Всю рідню розпорошило. Дехто з сім'ї став чужим, через погляди на війну. 

Були моменти, які приємно зворушили до глибини душі. Коли херсонські волонтери невідомо яким чином дістали для, мене  вкрай необхідні ліки. Коли виїхала до міста під час окупації та почула від вуличних музикантів пісню "Чорнобривці", як лікар- гінеколог, яка допомогла зберегти мені дитинку, під яка огляду тихо, щоб не почула її медсестра, казала мені " Слава Україні".

Як попри все побачила перший узі знімок  донечки. Коли вперше побачила намальовану жовту стрічку  на стовпі електропередач і. Коли побачила, як в наше селище заїхали наші хлопці. Як після деокупації вперше почула українське радіо. 

Зараз я у декреті. До війни працювала у відділі соціокультурної діяльності Херсонської обласної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара. Після декрету хочу повернутися працювати ту ди ж.

Але мрію вивчитися на медсестру, щоб в крайній потребі піти працювати і допомагати в лікарнях, бо війна це надовго, а так я зможу хоч якось допомогти. 

Є речі, які нагадують мені  про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року. Це зимова куртка, в якій я сиділа в підвалі. Не можу її зараз навіть одягнути. Та клейка стрічка, котрою заклеїла екран телефону, бо коли полетіли перші гради вронила та розбила.

Досі не можу його здерти, як нагадування.