Єлецька Богдана, учениця 8 класу Радехівської гімназії –філії ОЗ «Вишнівський ліцей» Вишнівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пилипчук Вікторія Олексіївна

Війна. Моя історія

Моє життя розділилося на до і після. Я б ніколи не подумала, що я, корінна російськомовна харків’янка, буду відвідувати школу на Волині. Буду вчитися і спілкуватися українською мовою. І мені - подобається! 24 лютого 2022 року о 5 ранку я прокинулась від вибухів. Ми з мамою дуже злякалися, адже тато в цей час був на роботі. Дочекавшись його, ми хотіли виїжджати з міста, але воно було перекрито.

Машини, які пробували покинути місто, розстрілювали. Зібралися йти до супермаркету, але полиці там пусті. Навколо великі черги та паніка серед людей. По всім вулицям російські військові зі зброєю, дуже страшно та моторошно. Так продовжувалось два тижні: в черзі у магазині, щоб купити хліба, ми стояли по 4-5 годин.

Вночі майже не спали, не роздягалися, бо постійно чули вибухи поблизу. Нам пощастило виїхати з міста через зелений коридор. Питання: «Їхати чи не їхати?», - не піднімалося. Збиралися швидко та вирушили в дорогу. Рідне місто було не впізнати. Скрізь на шляху зустрічалися розстріляні машини. Мов привиди, стояли чорні будинки без вікон і без даху.

За містом ми побачили справжнє поле бою: підбиті та згорілі танки, ще тліли, інша розбомблена військова техніка. Все це мов страшний сон.

Приїхавши у село, в якому знаходився будинок моїх дідуся і бабусі, ми наче почувалися в безпеці, але це було ненадовго. Село знаходилося  в прикордонній зоні. Його також почали обстрілювати, постійно залітали гвинтокрили  і просто руйнували домівки. Ми не виходили з льоху, в якому перебували і вдень, і вночі.

Залишатися було надто небезпечно. В любий момент могло прилетіти, залишалася загроза окупації з боку росії.

Всі мешканці села вирішили виїжджати на підконтрольну українську територію. Нас зібралася ціла колона. В 5:30 ранку рушили і це було вчасно. Вже о 6 ранку село знову потерпало від градів. Моя сім'я відразу вирішила їхати до Радехова, що на Волині. Тут є родичі, моя бабуся звідти. Їхали ми троє суток. Зупинялися в Пирятині, де нас прийняли в місцевій школі. Нагодували, надали місце для ночівлі. Зранку знову вирушили в подорож.

Техніка не витримала далекої дороги, у нас вийшла із ладу машина. Ми відстали від колони, телефони розрядилися, заблукали, ще й закінчується бензин. Паніка була у всіх. Всі молилися, щоб вистачило доїхати до найближчої заправки. І з Божою допомогою нам це вдалося.

Наступна зупинка - Новоград-Волинський, а через 4 години нашу родину гостинно зустрів Радехів. Це невелике село, яке розташоване недалеко біля українсько- польського та білоруського кордонів. Всі прийняли нас привітно, співчували та пропонували допомогу.  Люди приносили овочі, консервацію, одяг, теплі речі. Поступово ми звикли до нового життя, хоча загроза небезпеки залишалася, тепер тільки з боку Білорусі.

Не дивлячись на наше становище, я з мамою долучилася до спілки місцевих волонтерів. Ми плели сітки, готували страви хлопцям на передову, відвідували місцевий храм і молилися за наших мужніх захисників.

Мої батьки їздили влітку 2023 року до Харкова. Ми навіть планували повернутися. Але холодний розбомблений будинок, в якому гуляє вітер, відсутність води та електроенергії, на даний час не придатний для проживання. Одноголосно вирішили дочекатися Перемоги.

Це маленька частина моєї історії, яка кардинально змінила моє життя. Я змінила школу, змінила дім, змінила свої звички. У мене з’явилися нові друзі.

Мені дуже подобається тут, але я хочу миру і перемоги. Хочу повернутися до своєї домівки і до свого звичного життя. Хочу прокидатися і не рахувати дні війни, а радіти блакитному небу, яскравому сонцю. Хочу просто жити на своїй українській землі!