Богдан Анна, 11 клас, Бродівський педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дацюк Руслана Богданівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У моїй родині сталася подія, що назавжди змінила моє уявлення про силу духу, взаємопідтримку та єдність українського народу. Її не передбачиш, не забудеш і не розповіси без трепету в голосі. Вона народилася зі страху, але виросла в надію.

І хоча її початок — у темряві війни, завершення — у світлі, яке досі веде мене по життю.

Моя тітка Марія жила зі своєю родиною в невеликому містечку на півночі Чернігівщини. До війни вона була звичайною вчителькою молодших класів. Її дім — затишний, сповнений дитячого сміху, запаху свіжої випічки і вишитих серветок на кожному кутку. Але 24 лютого 2022 року світ перевернувся. Коли вибухнули перші ракети, ніхто не вірив, що жах наблизиться так швидко.

Всього за кілька днів їхнє містечко опинилося в тимчасовій окупації. Відрізане від електрики, газу, води, зв’язку. Марія з чоловіком та двома малими дітьми — п’яти та дев’яти років — сховалася у шкільному підвалі, разом з кількома іншими родинами. Їжа швидко закінчувалася, вода — ще швидше. Навколо лунали постріли, хати горіли, а вікна здригалися від вибухів.

Ми не знали, що з ними. Три тижні мовчання — і в кожен ранок ми вслухалися у новини, мовби сподіваючись почути знайоме ім’я. Усі надії згасали, але мама Марії — моя бабуся — не здавалася. Вона зверталася до волонтерів, надсилала повідомлення в усі можливі групи, навіть писала на радіостанції. І ось одного вечора ми отримали повідомлення. Один рядок:

“Я з Марією. Вона в підвалі школи. Важкий стан. Буду намагатися вивезти. Не дзвоніть.”

Це був справжній шок: по-перше, ми дізналися, що вони живі, по-друге — що небезпека ще не минула. Хто цей незнайомець? Чи справжній він? Чи це пастка? Але у ті дні віра і недовіра змішувалися в щось особливе — ми просто чекали. Пізніше ми дізналися його ім’я — Богдан. Колишній студент-медик, який після початку війни став волонтером, провідником у “сірих зонах”. Він побачив Марію, коли вона з малим відром набирала дощову воду з розбитого ринви.

Вона помітила його, але не злякалася. Лише мовчки прошепотіла: “У мене діти. Допоможи”.

Богдан не міг вивезти їх одразу. Кілька днів він приносив їм воду, медикаменти, потім організував потаємний маршрут — через ліс, заболочені ділянки, кинуті села. Вночі вони вийшли. Їх було п’ятеро: Богдан, Марія, її чоловік і діти. Дорогою на них натрапили російські військові. З’явилася справжня загроза: постріли, крики, вони розбіглися. Найстрашніше було те, що дітей сховали в старій стайні, а Марія з чоловіком відтягнули увагу на себе.

Дві доби діти були самі. Плакали, але не вийшли — мама наказала сидіти тихо, і вони слухались. А потім повернувся Богдан — побитий, із розірваним плечем, але знову біля них. Знайшов. І витягнув. Уже без батька — чоловік Марії загинув, коли відволікав ворога, як птах відволікає хижого звіра від свого гнізда. Марія про це дізналась лише пізніше, в безпечному місті.

Коли я вперше побачила тітку в евакуаційному центрі, вона була зовсім іншою. Очі її вже не світилися як колись, але в них була інша сила — глибока, стійка, мов криця. Вона багато мовчала, обіймала дітей і дякувала кожному, хто приносив їжу або ковдру. Богдан сидів поруч, спершись на милицю, і щось лагідно розповідав малюкам.

Ця історія стала для мене точкою зламу. Я зрозуміла, що допомога — це не просто акт доброти. Це вибір. Це відповідальність за життя іншого. Це жертовність. У ній є щось від Бога, щось від предків, які в найтяжчі часи вміли триматися купи. Це те, що робить українців непереможними.

Марія не залишилась жертвою. Вона стала прикладом. Згодом вона почала працювати в центрі для переселенців, організувала групи підтримки для жінок і дітей. А Богдан… став майже членом нашої родини. Вони й досі підтримують зв’язок. Діти називають його “дядько Бодя-герой”.

Тепер, коли мене питають, що для мене означає єдність українців, я не говорю про гасла. Я згадую, як жінка в темному підвалі тримала двох дітей, молилась і не втрачала надії. Я згадую молодого хлопця, що йшов назустріч смерті, аби врятувати чужих. Я згадую тишу евакуаційного центру, в якій плакали діти — не від страху, а від полегшення.

Допомога — це не слабкість. Це сила. Це те, що нас тримає.

Те, завдяки чому я вірю: ми не просто виживемо — ми відродимось сильнішими.

І ця сила — не нова. Вона жила в українських селянах, які ділилися останньою картоплиною під час Голодомору. Вона стояла на плечах повстанців УПА, які під кулями витягали поранених із лісів. Вона тримала барикади на Майдані, коли замерзлі руки подавали гарячий чай незнайомцю. Вона — в медсестрах, що рятували вояків під Іловайськом. Вона — у волонтерських бусах, що летять без сну на фронт. Вона — у людях, які не забувають бути людьми. Це та сила, що не вимірюється зброєю, рейтингами чи промовами. Це сила тих, хто не проходить повз. І саме вона — справжній фундамент майбутньої України.

Бо сила допомоги — це не просто вчинок. Це наш код. Це наша історія. І наше завтра.