Рижко Аліна Федорівна, викладачка Ковельського центру професійно-технічної освіти

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вже на початку лютого 2022 року я відчувала тривогу та страх. Моя душа була переповнена переживаннями, які не покидали мене навіть у найпростішій рутині. І ось, 24 лютого, прокинувшись о 6 ранку, я зайшла у Facebook і побачила новини, що підтверджували мої найгірші побоювання: війна розпочалася. Мене вразила новина, наче блискавка серед ясного неба. Я кинулася до кімнати, де був телевізор, і, увімкнувши його, побачила, як ракетні удари летять на мою країну — Україну.

Сльози рясно котилися по моєму обличчю. Я відчула себе безпорадною, не знаючи, що робити.

Чи варто збирати речі та втікати, чи залишитися вдома з чоловіком? Я розуміла, що маю на руках двох дітей: старшій донечці лише 5 років, а меншій — всього 9 місяців.

Внутрішній конфлікт точився в моїй душі: я молилася, просила Бога, щоб російські війська не прийшли до нас, і запевняла себе, що війна закінчиться швидко — через три тижні.

На жаль, дні тягнулися в нескінченність, а реальність виявилася набагато складнішою. Замість спокійного повернення до нормального життя я стала свідком того, як відбувається боротьба за нашу свободу і зрозуміла, що мені потрібно знайти спосіб, як допомогти нашим військовим.

Взяла себе в руки: почала передавати продукти для ЗСУ, плести маскувальні сітки, донатити на дрони, бронежилети та медикаменти для захисників.

Я переконалася, що в кожному моєму вчинку є маленький внесок у велику справу.

З часом до нас в село почали приїжджати вимушено переміщені особи. Наше бажання допомагати лише зростало. Ми віддавали їм старі меблі, постіль, продукти харчування, намагаючись робити все, що в наших силах. Я усвідомила, що навіть у такі тяжкі часи спільнота може об’єднатися і підтримати один одного.

Час минав, і ось вже перше вересня.

Моя старша донька повинна йти в 1 клас, а мене знову охоплює жах.

Я боюся за неї: як вона буде поводитися в укритті? А якщо ракетні удари завдадуть удару по навчальному закладу? Я вирішила, що тривалість декретної відпустки закінчує свій шлях, і я повернуся на роботу, щоб бути в русі і допомагати фінансово нашій армії.

Недивлячись на зусилля, страх, все ще пронизує моє серце. Кожного разу, коли звучить тривога, я відчуваю паніку: бігти в садочок і в школу, щоб забрати дітей, чи залишитися в укритті і молитися за нашу Батьківщину, за героїв, які її захищають. Це важкий вибір, і кожен раз я потрапляю в цю пастку страху й невизначеності.

Я і моя сім'я вирішили відмовитися від російськомовного контенту — стало ясно, що ми спільно повинні підтримувати свою ідентичність. Я закликаю і своїх учнів робити те ж саме.

У цей непростий час я вірю в наших воїнів, в Бога і святу перемогу України.

Кожен з нас, палаючи любов’ю до рідної землі, робить свій внесок у відновлення миру і стабільності. Це наш спільний шлях, і я впевнена, що ми його пройдемо разом.