Ольга Яківна пережила не одне бомбардування. Від гуркоту снарядів разом із сусідкою ховалась у погребі, на щастя, ні хата, ні сама вона не постраждала. Навіть зараз у селищі чути залпи гармат, але жінка не сумує та мріє дочекатися появи правнуків.
Я родом із Білгородської області. Познайомилася з чоловіком, і він мене привіз сюди у 1962 році. 1986-го його не стало, я одна виховувала двох синів. Один після закінчення училища у Санкт-Петербурзі там і жити залишився, а другий живе тут, у селищі Стахановець.
Як війна почалася вже й не пам'ятаю, ми весь час у льох ховалися. У мене свій льох за хатою, ось ми з сусідкою та її дитиною там сиділи. Можна було б і в хаті залишатися, але жахливо. Дякувати Богу, будинок не постраждав.
Наразі трохи рідше стріляти стали. Але кілька днів тому тут таке творилося, що не дай Бог. Страшно.
Мрію прожити ще й правнуків дочекатися.
