Ми спали, і дочка мені подзвонила о пів на сьому ранку і сказала: «Мамо, почалася війна. У Запоріжжі над нашим домом пролетіли ракети на аеродром». З цього моменту ми й дізналися про війну. Тоді ще було не гучно, а 3 березня почали бомбити саме Гуляйполе. Майже добу бомбили. Ми весь час сиділи в погребі, було дуже страшно. 

Обстріли та ракети - це найбільший страх, який досі не зник. Нам довелось виїхати. Ми були в Запоріжжі, і 10 жовтня 2022 року почалися обстріли. Ми виїхали в Дніпропетровську область: там було тихо, і ми прожили там шість місяців. Але квартири були дуже дорогі, й нам не вистачало пенсії, щоб оплатити, і ми повернулися назад у Запоріжжя. Звідси ближче до дому. 

Є надія, що колись ми повернемося. Вдома все побите, але хата не розбита повністю. Пошкоджені вікна, дах, літня кухня… 

Ми скільки могли, стільки латали і платили людям. А зараз уже немає фінансів, щоб платити. Там тепер щодня - обстріли, саме з тієї сторони Гуляйполя, де ми проживали.

Я вважаю, що війна може закінчитися тільки домовленістю, бо інакше вона ніколи не закінчиться. Яке вже наше майбутнє?.. Хочеться повернутися додому. Хочеться, щоб був мир, щоб діти і внуки були біля нас, щоб трішки відбудувалася наша Україна. Мрію жити вдома з рідними людьми і сусідами, яких зараз розкидало по всьому світу.