Грицик Діана, учениця 11 класу Новгородківського ЗЗСО Семенівської сільської ради, с. Новгородківка, Запорізька обл.

Надихнула на написання - Панкова Олена Володимирівна, учитель історії та правознавства

Конкурс есе "Один день"

Тепло, оселя, родина. Батько, матір, дев’ятирічна дитина...

Це не початок вірша сучасного письменника, це — початок моєї історії, історії важкого знайомства дитини із страшним явищем під назвою «війна».

Народилась я у маленькому мальовничому селі, зветься воно Степове. Воно ніколи не відрізнялося кількістю людей, але нас це зовсім не турбувало. Дітвори на нашій вулиці достатньо, а мені на той час більшого було й не треба. Скільки себе пам‘ятаю, тут завжди затишно: навесні квітнуть усі гаї, куди не поглянь; влітку настає час походів на річку та поїздок на велосипедах; восени вітер приносить нам духмяні пахощі осінніх пирогів та наливних яблук; взимку, разом із морозами, до нас приходить веселий дух різдвяних свят, тоді з кожної хатки уночі валять клубки диму.

Ми завжди раді гостям, як і люди по всій Україні. Але до озброєних ворожих солдатів, які без попередження вторглись у нашу країну, ми аж ніяк не були готові...

Про початок страшних подій наша родина дізналася від сусідки, якій, в свою чергу, про війну розповіла родичка, яка у той час знаходилась як раз недалеко від центру подій. Батьки не знали, до яких наслідків призведе ця ситуація, тому, даби зайвий раз не змушувати мене хвилюватись, прийняли спільне рішення — не розповідати мені про воєнний стан. Потім усе було, як уві сні: повістка, чемодан, хвилювання та сльози матері. Так, ви правильно зрозуміли, тату прийшла повістка і йому нічого не залишилось, як мовчки зібрати речі та поїхати у військомат. Врятувало нас тільки те, що батько був опікуном своєї матері — моєї бабусі, яка мала інвалідність та не могла самостійно виконувати навіть побутові дрібниці. Тоді я майже нічого не зрозуміла, тільки по-дитячому раділа, коли тата повернули додому.

Особисто для мене усвідомлення початку воєнних дій прийшло дещо пізніше, коли я власними очима побачила військових. Діло було холодною зимою, на дорогах вже лежав сніг, а ми, як звичайні сільські діти, не змогли упустити можливість похвастати «екстримальними» навичками катання на санчатах. Видершись на найбільшу гору, ми по черзі почали демонструвати свої вміння. Кожен катався, як міг. Хтось звичайно, бо мама покарає за мокрий одяг, хтось намагався їхати стоячи, зображуючи сміливого ковбоя на коні, але через декілька секунд уже котився униз з гори куборем, а в когось зовсім не було санчат і він чекав своєї черги, щоб з’їхати з ким-небудь.

Згодом почало смеркати і наші друзі один за одним розходились по домівках, а декільком дівчаткам та хлопчикам все-таки вдалося вмовити мене залишитись хоча б хвилин на десять, та раптом ми почули якесь торохтіння недалеко від нас.

Не встигли ми оговтатись, як побачили дула танків. У темряві нам спочатку не вдалось розрізнити прапор, який майорів на небачених нами раніше пристроях. «Ворожі танки» — подумали ми і холод почав неконтрольовано розповзатися по всьому тілу. Нами оволоділа паніка. Гул стояв у вухах.

Я відчувала, ніби ось-ось втрачу свідомість. Але раптом я почула ледве помітний голос мого друга - «Наші! Наші! Танки наші!» - кричав він. Камінь з душі впав, неприємне відчуття в грудях моментально зникло, клубок у горлі розсмоктався, я розплакалась.

Ніколи раніше мені ще не доводилось так близько стикатися з атрибутами війни. Саме в той момент я усвідомила весь масштаб проблеми, але тут же заспокоїла сама себе. "Ми зможемо. Ми впораємося. Ми переможемо!" - сказала собі я, паралельно витираючи сльози. Плакали всі, навіть ті хлопчики-задираки, які вважали чоловічі сльози чимось ганебним.

Злякались ми тоді не на жарт.

Потім у школі нам розповідали про події, які трапились з нашою Ненькою.

Щоб підтримати наших бійців у цей складний час, ми збирали кошти, купували продукти та зі щирими побажаннями малювали малюнки з гаслами «ми в вас віримо, ви зможете!».

Наш вклад був мізерний, але ми пишалися собою. Вперше за все наше життя ми зробили такий внесок, допомогли фронту. Ми стали частиною цих нелегких для всіх подій і це назавжди залишиться в наших серцях і пам'яті.

Мир сьогодні — щасливе завтра, квітуче майбутнє та нова, насичена яскравими подіями історія нашої держави!