Була п’ята година ранку. Я ще й біля аеропорту живу. Нам зателефонували і сказали, що аеропорт горить, а ми нічого не бачили. Потім почули вибухи, зайшли в інтернет і побачили, що це правда. Ми збиралися на роботу. Пам’ятаю, стояли на балконі і дивилися, як люди кудись їдуть. 

Мені зателефонувала тітка і сказала: «Збирайся. Їдемо до батьків». Я зібрала в один пакетик усе своє життя і теж поїхала. Але ми до батьків так і не дістались, бо там уже також були вибухи. Ми в перший день стояли на трасі, людей було дуже багато. 

Багато хто стояв просто з рюкзаками. І чимало людей, у яких були місця в машині, підбирали їх. Мене дуже зворушило те, що в нас небайдужі люди.

Важко прийняти, що вже не зможемо повернутися додому. Ми старанно працювали, щоб у нас вдома було все добре, а зараз - нічого немає. Морально дуже тяжко розуміти, що в нас все відібрали. Найтяжче те, що ми не в рідній домівці. 

Ми спочатку були в Рівному, а коли росіян відігнали від Тростянця, поїхали до батьків в Охтирку. У Харків також приїжджали по речі. З нашим майном поки що все більш-менш добре, але Харків сильно розбили.

Ми віримо в наші Збройні сили, віримо в наших хлопців. Вони в нас - найкращі. Ми віримо в те, що переможемо, а от коли – не можу сказати. Ми слідкуємо за новинами і чекаємо перемоги. Хотілося б, щоб це сталося швидше і ми могли повернутися до рідного Харкова.