Віра Іванівна ледь стримує сльози, коли розповідає про три з половиною роки війни, які вона бачила у Києві. Це був шок перших днів, це – страх щоночі, коли ракети ворога летять над житловими будинками. Це – безсонні ночі, коли вранці ти не прокидаєшся, а просто залишаєш сховище. Жінка не виїжджала з міста і не хоче цього робити. Вона намагається зайняти себе роботою, адже тільки так можна впоратися із постійним тиском війни.