Мені 40 років. Я вчителька в павлівському ліцеї. Коли почалась війна, ми були вдома. Зранку почали обстрілювати Миколаїв, усі стали телефонувати й говорити, що війна почалася. Через місяць зайшли росіяни. І окупація тривала з 17 березня до 10 листопада.
Коли зайшли росіяни, не стало світла, і весь час не було. Газу в нас у селі немає, ми їздили в Херсон заправляти балони. Води не було – заправляли генератори й качали її. Дуже дорогі були продукти. Люди якось виживали.
Ми в чому були, в тому і вибиралися. Проїхали сім російських блокпостів, було дуже страшно. Я виїжджала, а батьки залишились в селі. Я їм допомагала, скидала гроші. Через місяць після звільнення повернулася в село. Дорогою бачила повністю розбиті села.
Шокувало те, що до сьогодні тут є маса зрадників і колаборантів, досі вони здають позиції. На Великдень прилетіло до нас. Усе це шокує.
Мій брат загинув на війні. Нам хочеться, щоб вона якнайшвидше закінчилася. Зараз живемо одним днем: не знаємо, що буде завтра чи навіть за годину.
