Мені 62 роки. Ми живемо у Дружківці з мамою, їй виповнилося 90. У мене діти вже великі, внуки є.

У нас тут, вважай, сільська місцевість, тому все не так страшно, як у багатоповерхівках. Ми у дворі розпалювали багаття. Є колодязь. Потім почали давати гуманітарну допомогу. Вже навіть звикли до цього всього.

Вночі у нас був обстріл дуже близько, і після цього посипалося каміння. Летіло на дім: на вікна, на дах. Вікна в нас забиті. Собака дуже злякався. Тепер живе в хаті, бо після того не може лишатися на вулиці. Дуже боїться, коли щось гупає.

Діти на навчання не пішли, бо шкіл немає. Думали, онук у перший клас піде, але ні. Ніхто з нас нікуди не виїхав, ми не розлучалися. Спочатку дуже боялися, а потім звикли.

Хотілося б, щоб усе було мирно, і не тільки в Україні. Щоб знову працювали заводи, школи, дитсадки.