Мініна Ксенія, викладачка Волноваського опорного закладу I-III ступенів Волноваської МТГ

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

- Все буде добре. Не слухай того, що кажуть інші, а радше дивись по сторонам, - повторював мені чоловік. І тоді, в лютому 2022 року, щоразу, коли підступала паніка виходила гуляти морозними вулицями Волновахи і роззиралася навсібіч. На даху найближчої школи встановлюють сонячні панелі, люди бігли у своїх справах, як завжди, - справді нічого не віщує біди.

- Стріляють! Чуєш?, - притаю стривожено серед ночі у чоловіка.

- Чую. Давно слухаю, - каже він.

У сусідній кімнаті спала п’ятирічна Варвара. Її сон був настільки міцний, що найпотужніший вибух, який змусив здригатися будинок та спрацювати десятки автомобільних сигналізацій, не розбудив її. Чоловік став збирати речі - документи, ковдри та подушки - й вантажити в багажник наших стареньких “Жигулів”. Я підвелася з ліжка і в розпачі спостерігала за тим, що відбувається на подвір’ї. 

- Що пишуть в мережі?, - запитав чоловік, коли зайшов за черговими речами

- Про вибухи у Києві, Одесі, Миколаєві, - я продовжувала гортати стрічку і називати все нові і нові міста.

- Нормальне щось почитай, - занервував він, сумніваючись у моїх інформаційній грамотності.

- Пишуть, що почалася війна.

Тоді я сіла на ліжко поруч з Варварою і не стала вигадувати нічого про неймовірні подорожі, про те, що ми невдовзі повернемось додому.

- Прокидайся. Почалася війна і ми не можемо залишатися вдома. Візьми з собою найулюбленішу іграшку. Нам треба їхати!, -можливо Варя не знала що таке війна і її це не налякало.

- А дві іграшки можна?, - це питання турбувало найбільше

- Можна.

Ми їхали мовчки. Ми їхали недалеко, бо у Волновасі залишалися наші рідні.

- Їх буде треба евакуйовувати як не завтра, то післязавтра, - казав чоловік. - Тому ми маємо залишатися поруч.

Проте події розвивалися настільки стрімко, що повернутися за рідними ми не могли через бойові дії, що точилися на вулицях міста. Та й війна прийшла у Кінські Роздори, що на Запоріжжі. І рано-вранці, угледівши російський гелікоптер, що пролітав над нашим будинком,  в якому нам дозволили пожити небайдужі люди, зваживши на те, що ми другу добу залишаємось без зв’язку та світла, ми прийняли рішення їхати далі.

Ми їхали мовчки, а Варвара плакала. Вона просила повернутися і забрати кота, якого ми годували протягом тижня. Я знову ж нічого не вигадувала, а сказала як є - не повернемось,

і за тиждень теж не повернемось, цей кіт житиме без нас. Здається тоді вона відчула, що цей світ жорстокий, і подорослішала.

Ми тисячу днів залишаємось вдома, в Україні, але, на жаль, все ще не можемо потрапити до власної домівки.