Мені 35. У 2014 році я мешкав у Донецькій області і пам’ятаю ту ситуацію дуже добре. Я бачив ті псевдореферендуми, бачив, як оці всі – не хочу лаятися – з’явилися спочатку в Слов’янську, потім - у Краматорську. І всіх тих людей, які стояли на блокпостах, ми бачили особисто. 

Війна мене застала в місті Сєвєродонецьку Луганської області. 24 лютого о п’ятій ранку ми виїхали звідти з дружиною і двома дітьми. Вирішили не чекати.

Важко було, тому що всі дороги були в заторах. Ще була проблема з пальним. Усі хотіли заправитися, а відпускали не більше 10 літрів бензину на машину. Ми їхали одну добу до Кропивницького. Цілий день були в дорозі.

Шокує, коли ти дитину, яка спить, хапаєш із ліжка і біжиш із нею в підвал під обстрілами. І при цьому немає розуміння, куди воно прилетить.

Я волонтер із 2022 року. Наразі ми в Кропивницькому.

Хотілося б, щоб війна скінчилась завтра. А якщо бути трошки реалістами, то хоча б у цьому році… Хочу повернутися додому.