Ми з чоловіком проживали в Енергодарі. У нас все почалося вдень. Ми виходили на блокпост, тримали колону росіян, не пускали до себе. А вже під вечір вони почали обстрілювати місто. Я в квартирі була одна. Був страх такий, що не передати словами. Ховатися ніде було, та й ми такого не очікували.

Перші два тижні була паніка і страх вийти на вулицю. В магазинах практично нічого не було, люди займали чергу за хлібом. Чоловік з роботи приносив два шматочки хліба - їм там давали. Тоді трошки почали з’являтися товари, селяни почали підвозити продукти і продавати.

Ми не знали нічого про рідних, близьких, бо не було зв’язку. Ніхто не очікував, що таке може бути. Ми не знали, де хто. Боялись, що нікого не знайдемо.

Евакуації загальної у нас не було. Можливо і була, хіба що в перші дні, тоді вивозили дітей і людей похилого віку. А я з телеграм-каналів дізнавалася хто як виїжджав, що треба брати з собою. 

Ми з окупованого міста самі вибиралися. Страх був, бо коли їхали, всю дорогу були вибухи повсюди. Ми нікому і не говорили, що виїхали, тому що не знали, чи доїдемо. Чоловік мене вивіз, а сам в Збройних силах України. Батьки - в окупації. Ми з  дітьми зараз у родичів живемо. У нас свій центр – штаб з Енергодара, там ми отримуємо допомогу раз на місяць.

Хочеться жити, як і жили до 24 лютого, а може - і ще краще. Тільки додому. Чоловік сказав: «Ніяких «за кордон»: додому і відбудовувати місто».