Життя в окупації було дуже важким. Окупанти не давали нам спокійно жити: приходили вночі з автоматами, стукали у вікна й двері. Вдень приїжджали по три рази на тиждень, проводили обшуки та допитували нашу 12-річну доньку, перевіряли її телефон і з’ясовували, кому вона телефонує. Таких жахливих днів було дуже багато, і це тривало не один рік.

Найстрашнішим днем стало те, коли вивезли нашого неповнолітнього сина та побили його лише за те, що він підтримує владу України. В окупації ми перебували з першого дня війни.

Попри всі труднощі, ми намагалися підтримувати інших: допомагали сусідам продуктами, закрутками, ділилися хлібом. Найбільшою проблемою була відсутність води - її доводилося купувати.

Допомогу отримували від волонтерів.

Ми тримаємося заради дітей, постійно говоримо їм, що все налагодиться і буде добре. Син дуже сумує, хоче спілкуватися з іншими дітьми, цікавиться спортом. Після пережитого він змінився - подорослішав, але нічого не розповідає і не скаржиться.