Повністю зруйнований дім. Наразі проживаємо зі своїми батьками у зйомному житлі. Був ранок, ми не знали, що робити. О пʼятій ранку пішли скуповувати всі харчі та ліки. Потім почались обстріли, ми спускались у підвал. Згодом зрозуміли, що так жити не можна, і евакуювались до м. Хмільник Вінницької області.

Звідти ми дізналися від знайомих, які залишились у Бахмуті, що в батьків уже немає дому. А згодом стало відомо, що і ми теж стали безхатьками. Тоді було прийнято рішення їхати до Києва, бо там є робота.

Ми сказали дитині, що до школи сьогодні вона не їде, бо почалась війна. У неї був ступор, вона замкнулась у собі. Коли почали прилітати ракети по нашому місту, я тоді зрозуміла, що це не буде, як у 2014 році.

Так, ми досі не віримо, що життя в Бахмуті вже ніколи не буде таким, як раніше, що ми ніколи вже не зможемо пройтись його вулицями. Руки просто опускаються і не хочеться жити далі.

У Києві все добре, а в периферійних містах людям не доходить гуманітарка.