Катерина Зеленська, 10 клас, Бахмутський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №11 - багатопрофільний ліцей" Бахмутської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Алексєєнко Ангеліна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Пам’ятаю дні напередодні війни…Ніхто навіть не думав, що через декілька днів розпочнеться вона…ВІЙНА… Слово, у якому п’ять букв, і мільйони крапель крові…

Стан напруження, який у лютому 2022 відчувало багато українців, не оминув і мою родину. Напередодні  я з мамою відвідали тренінг, який проводили місцеві волонтери та які інформували про першу допомогу в надзвичайній ситуації. Це трохи підготувало нас та зняло рожеві окуляри. Я пам’ятаю слова волонтера, що родини з дітьми мають їхати, але підсвідомо це не сприймалося. Їхати далеко ми зовсім не планували, тому повернулися додому в рідне село, у якому ще перебували близько місяця.

Так історично склалося, що моє село Званівка та ще декілька сіл мають цікаву, але водночас сумну й трагічну долю, бо саме сюди 1951 року було депортовано триста сорок родин із села Ліскувате, на той час Хирівського району, Дрогобицької області.

Залишати рідні стіни було дуже боляче. Як сьогодні пам'ятаю той день, коли збиралися в дорогу, взяли лише найнеобхідніше - речі, щоб перевдягнутися та ноутбук, щоб мати можливість навчатися. Відчуття страху перед Краматорським залізничним вокзалом не залишало мене. Коли я побачила, скільки матерів, скільки маленьких дітей й людей похилого віку було на вокзалі, сльози потекли по щоках… У кожного був свій біль:  хтось не міг залишити чоловіка, хтось дітей, а хтось батьків…

Я й гадки не мала, як ми мали дійти до потяга, але найбільше боялася зайти в натовп, бо такої кількості людей ніколи у своєму житті не бачила. Це той вокзал, де пізніше прилетіла ворожа ракета, і там, так само стояли матері з дітьми, дитячі візочки… І тільки завдячуючи справжнім героям - волонтерам, ми змогли евакуюватись. Пізніше цей волонтерський дух надихнув і мене: діяти й працювати для інших.

Львівщина стала нашим прихистком, але й не дивно, а цілком символічно, бо звідси моє родовідне коріння.

Звичайно, спочатку було важко адаптуватися до нового місця, і хоч вже минуло три роки, а все ж думками  вдома. І як не згадати нашого земляка Володимира Сосюру: “Верби над Бахмуткою, Званівки сади, піснею я хуткою прилечу сюди…”

Ніколи не уявляла, що буду так згадувати кожен куточок, кожну сходинку рідного порогу з надзвичайною любов’ю, особливим відчуттям у серці  – назавжди.

Життя загартовує кожного з нас по-різному ,тому й  думка  - бути волонтером не залишала мене, бо ми те покоління, що можемо багато змінити, досягти та стати прикладом для інших.

Видавати гуманітарну допомогу, бути аніматором на літніх таборах, брати участь у недільних гурткових заняттях із дітьми, пакувати солодощі та чистити овочі на сухі зупки для захисників… Усі ці добрі діла мене особливо наповнюють та надихають робити більше, дарувати радість тим, хто цього потребує та наближати таку очікувану ПЕРЕМОГУ, попри смуток та відчай від пережитого, бо ми єднаємося в силі, згуртованості та підтримці один одного. І якщо мій приклад надихнув когось до добрих справ, то їх стало більше.