Мені 26 років. Ми проживали в городі Мерефі. Коли вже почали стріляти, бухати, діти злякались – і ми поїхали звідти. До того нам родичі зателефонували і сказали, що Харків обстрілюють. Перший час ми не виїжджали - сиділи в підвалі у родичів. Потім почалися у Мерефі прильоти, бо біля нас є підприємство, де роблять танки, - туди почало прилітати.

У нас не було ніякої гуманітарки, ніхто нічого не давав. Я зверталася до Червоного Хреста, ну так ніхто нічого не віз. Сусіди допомагали - приносили, хто що міг. У нас бабуся старенька, в неї тиск високий, діабет.

Тоді в аптеках нічого не було, не було за що купити. Бабуся страждала, ми просили в сусідів таблетки.

Так ми і пережили ті дні, поки не виїхали. Нас сусід відвіз на машині, і зараз я живу у родичів.

Усю нашу родину розкидало по світу, зараз половина моїх рідних виїхала за кордон. Я виїхала з моїми дітками 7, 6 і 4 років. Домашніх тварин ми не забирали. У нас сусіди за ними дивляться.

Роботу я не знайшла. Я не можу ні на кого покинути дітей. У мене ще й маленька донечка дуже злякалася цих обстрілів, вночі погано спить і від мене - нікуди.

Я хочу, щоб було тихо, спокійно і щоб мир був. Скільки ця війна забрала ні в чому не винних! А діток скільки забрала!