Кусьнєж Евеліна, Стрілецька гімназія Мостиської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кордек Луція Станіславівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна ввірвалася до нас несподівано. Двадцять четвертого лютого 2022 року, коли всі люди спокійно спали, російські варвари почали атакувати нашу рідну землю. Війна — це не тільки руйнування будинків та споруд, пам’яток, а й життя. Для мене війна — це страх людей, крик та плач дітей, смерть, кров, горе, хаос, руїни.

Я думаю, що вона завжди була і залишається трагедією, яка залишає глибокий слід у кожного, хто її переживає. Тисяча — це не просто цифра, це дні, ночі, пори року, години, хвилини боротьби. Усі війни супроводжуються величезними жертвами серед мирного населення. Дуже довга і болісна дорога, яка не оминає нікого. Кожен українець відчуває на собі тягар війни та несе відповідальність за майбутнє нашої країни. За цей час війна змінила долі, погляди, цінності і для багатьох стала частиною життя.

Сьогодні я спостерігаю, що міста, які колись процвітали, перетворюються на руїни, люди втрачають рідні домівки, змушені тікати, щоб вижити. Але найболіснішим є те, що гинуть невинні діти, мирні жителі. Тисячі покалічених доль, розстріляних мрій.

Ми стикаємося з випробуваннями, які вимагають від нас великої мужності й рішучості. Я вважаю, що кожен пам’ятає, як у перший день ворог залякував нас. Але Україна є і буде існувати. Багато хто переступив сходинку страху і пішов воювати. Чоловіки повертались із-за кордону для того, щоб захистити нашу рідну землю. Також не забуваємо про дівчат, які на рівні з чоловіками сидять в окопах, боронять повітряний простір. Героїзм військовослужбовців слугує прикладом для громадян і майбутніх поколінь.

Багато сімей виїхали з України для того, щоб захистити рідних і себе. Також мільйони чекають можливості повернутися додому. Ті, хто залишили свої домівки, втратили близьких, живуть у постійному страху.

Діти, які виростають у таких умовах, часто зазнають важкої психологічної травми, яка залишається з ними на все життя. Але наш мужній народ не здається — кожен воює на своєму фронті, наближаючи перемогу.

Я також долучилася допомагати нашим хоробрим захисникам. Ми робимо свічки, передаємо через волонтерів посилки, донатимо, плетемо маскувальні сітки. Я думаю, що кожна маленька дія має значення, що навіть у найтемніші часи є можливість впливати на ситуацію. Ми всі хочемо бачити усміхнених щасливих людей, мріємо спокійно жити під мирним небом.

Пригадую перший день, коли батьки розбудили мене, повідомивши страшну звістку про початок війни. Я не могла повірити, мені здавалося, що бачу жахливий сон.

Це був момент, коли світ навколо мене змінився. Спокійні та безтурботні дні залишились далеко в минулому. Мені було 11, але я ніби в той момент подорослішала.

Різні запитання виникали в думках. Чи будемо ходити до школи? Як там друзі? Що з нами буде далі? Здавалося, що це тимчасове явище, яке скоро закінчиться і життя повернеться до звичного ритму. Але, на жаль, цього не трапилося — кожен день приносив нові випробування. Відсутність електрики, постійні тривоги — ставали нормою.

Як би боляче це не звучало, але війна навчила мене цінувати життя по-новому. Ці тисяча днів стали моїм особистим шляхом до усвідомлення власної сили. І хоча я не знаю, як буде далі, але впевнена, що кожен день нашого життя — це крок до перемоги.

Кожна добра справа, кожна хвилина відданості нашим цінностям наближає нас до миру і спокою.

Важливо пам’ятати, що в цей важкий час український народ демонструє єдність, висловлюючи підтримку військовим та волонтерам. Також Україна отримує допомогу з боку закордонної спільноти, що підкреслює важливість міжнародних союзів та солідарності в умовах війни.

Мій двоюрідний брат також є захисником України. П’ятнадцятого липня 2020 року пішов служити у лави Національної гвардії України. Коли почалась війна, він перебував у Маріуполі й закінчив на Азовсталі.

Брат був важкопоранений. Без води, їжі та необхідних ліків він разом із побратимами перебував під постійними обстрілами, але мужньо тримали оборону, захищаючи мирних жителів і дітей.

Згодом їм дали команду вийти з Азовсталі для збереження життя. Півтора місяця він пролежав у лікарні, де набирався сил. «Психологічно і морально на нас дуже сильно давили, але годували. Їжа для нас була золотом, бо на фронті дуже мало їли», — казав він. Також брат був у російському полоні, пройшовши через тортури.

Через поранення потрапив у список обміну. Я пам’ятаю його повернення — він зі сльозами на очах цілував грудку рідної землі.

Я радію тому, що наші воїни — найхоробріші в світі — щодня показують свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують до перемоги. Сумую через те, що тисячі з них не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Але ми не здаємось. Ми стоїмо за нашу країну.

Наш народ нездоланний, бо маємо найсильнішу зброю — любов до рідної землі. Я вірю, що ми переможемо. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить поранені крила та полетить вільним птахом у щасливе майбуття.