Мені 27 років. Мешкав з дружиною у Сєвєродонецьку Луганської області. До початку повномасштабного вторгнення працював інженером-проєктувальником. Зараз волонтерю. Їжджу по всій Україні. Був на Донеччині, Херсонщині, у Дніпрі. 

24 лютого о п’ятій годині ранку мені зателефонували друзі з Харкова і сказали, що почалася війна. Перше, що ми зробили з дружиною, – запаслися продуктами. А от із ліками були проблеми. Ми тричі стояли по чотири години в черзі в аптеку, а коли вона відчинялася, то не могли купити навіть якихось базових препаратів. 

Понад місяць були вдома. Виїхали тридцятого березня. У той день зникло світло, бо підірвали трансформаторну підстанцію. Люди, що були в підвалі, почали роз’їжджатися. З тридцяти залишилося кілька чоловік. Щоб нас не завалило, ми виїхали.

Коли ми були вдома, у квартиру потрапили уламки снарядів. Будинок ходив ходором. Усе сипалося. Я дуже хвилювався за дружину.

Таких моментів було ще декілька. Також переживав за родичів, коли не міг додзвонитися до них.

Нас евакуювала релігійна спільнота. Найбільшою складністю було добратися до автобуса, бо місто сильно обстрілювали. Нас підвіз один чоловік і не взяв за це грошей. А таксі коштувало дорого. 

Я думаю, що активна фаза війни закінчиться в найближчому майбутньому. Але загалом ця війна затягнеться на роки, бо сусідня країна нікуди не дінеться. 

Живемо теперішнім. Про майбутнє я не думаю. Хочеться, щоб усі були здорові, й ми спокійно жили далі.