Литвинчук Марія, 11 клас, Технічний ліцей Дніпровського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данчук Юлія Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Без зайвих передмов і вступів, хочу розповісти як ця війна вплинула на мій життєвий шлях. Все почалося 24 лютого, найтрагічнішого ранку для всієї України. Прокинувшись від метушні батьків, я не одразу зрозуміла, що коїться, але відчинивши вікно, я почула те, що змусило мене тремтіти від страху.

Завивання сирен і неперервні вибухи занурили мене у безодню нерозуміння. Що буде коїтись далі?

З кожною хвилиною спалахів ставало все більше і небо здригалося, наче безперервна гроза накрила світ серед сонячного ранку. Але вже через кілька годин всією сім’єю ми сиділи у бабусі, розмислюючи, яка дія буде найраціональнішою в цей момент. 5 травня батьки прийняли рішення, що мені з мамою та бабусею потрібно виїжджати за кордон.

Дорога до кордону теж проходила не без сліз та переживань. Коли, проїжджали повз руїни будинків та покинуті міста, серце наливалось болем.

Наша перша зупинка відбулась у Вінницькій області, в найнеочікуванішийий момент. Наближалася комендантска година, але місця для ночівлі в нас не було. Зрозумівши, що заночувати на дорозі в машині ми не зможемо, адже або замерзнемо в холодній автівці, або будемо розстріляні танками рашистів, які наближались через поля, ми направились у центр найближчого від нас містечка.

І тут нам поталанило: купуючи їжу, тато познайомився з чоловіком, який був в теробороні міста і люб’язно запропонував переночувати в нього, доки він буде на патрулі вночі.

На наступний день, довізши нас до кордону, тато мав повертатися в Київ і прощання з ним було найтяжчим. Справжнє пекло почалось на кордоні, коли ми стояли 12 годин в холодному авто, у повній темряві. З настанням темряви жах все більше охоплював мене. Плач дітей, вибухи та нервові погляди лякали все більше. Тієї ночі я не зімкнула очей. Вже в обід ми доїхали до Польщі, де й зупинилися в подруги моєї мами.

Побувши декілька днів там, ми почали шукати оселю, де б ми могли проживати своєю, на той момент, маленькою сім’єю. Але знову фортуна була на нашому боці, адже власник цієї домівки запропонував нам квартиру на іншому боці міста.

Ми з неаби-якою вдячністю переселились туди, де й жили пів року. Найскладніше для мене була соціалізація без знання мови, тому через сором та відсутність друзів, перші 3 місяці я рідко виходила з дому. Але коли мама додала мене в чат українців, я змогла знайти собі там справжнього друга, з яким і досі близько спілкуюсь.

Ближче до навчального року я зрозуміла, що вступити на навчання в Польщі я не зможу, і тому обрала повернутись до рідних стін ліцею, не дивлячись на війну.

І вважаю, що це правильне рішення, оскільки саме тут я змогла остаточно обрати подальшу професію та попри постійні тривоги щасливо спілкуватись з друзями та рідними. Отже, з моменту мого повернення пройшов рік і тато рішуче вирішує піти на фронт, не дивлячись на свої проблеми зі здоров’ям ( у нього хворі легені). Останню ніч перед від'їздом тата, я проплакала, тому що не знала, коли я побачу його наступного разу.

Але відслуживши певний термін, батько повернувся. І наразі, незважаючи на всі складнощі, переживання та обмеження, наша сім’я знову разом, за одним столом.

Хотіла б подякувати за цю можливість всім воїнам, що мужньо боронять нашу державу!