Я народилась і жила в Донецьку до 2015 року. У 2015 ми переїхали до Маріуполя через війну. 15 березня 2022 року ми евакуювались у Київ. 

Повномасштабна війна нас застала вдома. Ми мешкали по бульвару Шевченка. Перша ніч після початку війни були жахливою. У Донецьку, коли почалися бойові дії, чоловік втратив слух, у мене зник нюх на нервовому ґрунті. Коли переїхали у Маріуполь, проблеми зі здоров'ям тільки погіршились. 

У нас не було світла і зв'язку. Залишались деякі запаси продуктів, але ми намагалися не дуже витрачати, бо не розуміли наскільки це може затягнутись. Використовували по дві столові ложки води на день і банку консерви на чотирьох. Хліба взагалі не було. 

Діти пішли набирати воду до криниці, побачили дім, у якому повилітало все. Коли ми виїжджали, бачили трупи по всьому місту, побиті тролейбуси, трамваї. На це неможливо було дивитися. Влучило у наш поверх, чоловік і сусід виносили літніх сусідів. Літню жінку поранило склом із шафи-купе, ми промили їй рани перекисом. В однієї сусідки було поранення ноги - лилась кров фонтаном. У сусіда були опіки. 

15 березня я почула, що дозволили виїзд. Ми забрали своїх трьох котиків і швидко виїхали. Дорога була жахливою. Коли ми з колоною заїхали у сіру зону, нас обстріляли. У мене був мікроінсульт. Приблизно у п'ять машин за нами влучило. Люди постраждали, швидка допомога відразу під'їхала. Було дуже страшно. 

Молодший син мешкав у Києві, ми вирішили переїхати до нього щоб бути всім разом.

Наразі нам важливо вирішити проблеми зі здоров'ям і подолати психологічні труднощі. 

Ми сподіваємося, що війна закінчиться найближчим часом. Але я розумію, як важко нашим захисникам. Думаю, що ці російські нелюди ще довго будуть нам заважати жити. 

Я мрію, щоб у нас був мир, щоб Україна процвітала, щоб ми вільно і спокійно доживали старість, щоб діти працювали, і майбутнє у нас було хороше. Цінності змінились. Ми зрозуміли, що життя - найдорожче. Я думала, що страшніше, ніж у Донецьку, ми не побачимо нічого. Але те, що ми пережили у Маріуполі, було набагато гірше.