Людмилу не пускали до будинку, де були її діти, бо туди треба було йти повз сусідній, який палав. Після цього сім'я покинула Бахмут

Мені 29 років. Я мешкаю з чоловіком та двома доньками, 10 та 12 років. Ми з Бахмуту. Зараз проживаємо в Дніпрі. 

Ми прокинулися від гучних вибухів. У Бахмуті чули ці звуки у 2015-16 роках, тому стало страшно. Одразу побігли забирати дітей, вони дуже злякалися.

Активні бойові дії у нас почалися не відразу, і до того було все добре. Потім стали вимикати воду. Десь із травня почався дефіцит у магазинах. Не працювали банкомати. Було важко розплачуватися за продукти, бо ніде не можна було зняти готівку. Сильно зросли ціни. Був дефіцит харчів. Крупи ще можна було купити певний час, але м’ясні та молочні продукти зникли з полиць. До серпня 2022 року ми встигли застати важкий період у місті, хоча тоді ще не було значних руйнувань.

Нам дуже допомагали українські військові. Вони стояли від нас неподалік і постійно приносили фрукти, хлібобулочні вироби, крупи. Усім, хто залишився на вулиці, весь час допомагали. 

Наші воїни приносили людям воду, викликали пожежників, коли спалахував вогонь і ми всією вулицею його тушили. Люди приносили свої запаси води і допомагали, щоб вогонь не перекинувся на інші будинки. 

Більше за все шокувало, коли згорів будинок навпроти нашого. Було дуже страшно. Нас із чоловіком не було вдома. Діти залишилися з моїм батьком. Зв’язку вже не було. Телефони заряджати було ніяк, бо не стало електрики. Ми з чоловіком поїхали по воду. Коли поверталися назад, то побачили, що на нашій вулиці велика пожежа. Ми не знали, чи наш то будинок горить, чи сусідський. На щастя, всі члени моєї родини залишилися живими й здоровими Наступного дня ми виїхали з міста. 

Військові відразу почали гасити вогонь, допомагали людям вибратися. Ми спочатку не знали, чи живі наші діти. Мене не пускали до мого будинку. До нього потрібно було йти повз той, що горів. Постійно стріляв шифер. Але мені дуже було потрібно дізнатися, чи все добре з моїми дітьми. 

Того дня ми вирішили евакуюватися. Знайшли людей, які нас вивезли. Це були просто люди з Дніпра, які на своїх автівках вивозили мешканців із зони бойових дій. Зараз у них уже є свій фонд, вони волонтерять. В домі в одного з них ми тепер живемо. 

Ми до останнього сподівалися, що наше місто оминуть ці жахіття. Але, на жаль, такого не сталося, і ми схопили наші тривожні рюкзаки, що були заготовлені раніше. У запасі в нас була солдатська каша, яку нам давали військові. Їхні сухпаї нас виручили в дорозі. Грошей уже не було, бо всі ж сиділи без роботи. Просто знайшли перевізника за оголошенням, і наступного дня нас військові вивезли до місця зустрічі, на околицю міста. Ми сказали волонтерам, що їдемо в нікуди, бо в нас немає ні родичів, ні знайомих. І нам один сказав, що в нього є друг-волонтер, у якого стоїть порожній будинок. Той друг нас прийняв, і ось уже майже рік ми тут мешкаємо. Цей чоловік досі вивозить людей із зони бойових дій. Він дуже порядна людина, і ми йому вдячні всією родиною за допомогу.   

Мені довелося звертатися до психолога, бо в мене була підвищена тривожність. Важко було сприймати гучні звуки, особливо свист. Ми застали ті моменти, коли міни летіли над головою. 

І зараз свист сприймається лячно. Хочеться впасти, закрити голову руками і сховатися. Уже рік минув, але ця реакція досі є. Психолог сказав, що це нормально, бо поки є загроза – організм ось так реагує на стрес.

Я сподіваюся, що в наступні роки буде мир, наша країна переможе. Хочеться, щоб ми відбудували наше місто. Мені б дуже хотілося жити там. Дніпро – гарне місто, але не замінить нашого Бахмуту. Дуже хочеться, щоб відновили наші алеї, наші будинки. Дуже хочеться, щоб у місті була робота. Я сподіваюся на те, що це жахіття закінчиться – і мої діти будуть усміхатися, спокійно гуляти і не боятися.