Газізова Анна, 1 курс, Комунальний заклад "Мукачівський професійний політехнічний коледж" Закарпатської обласної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голомб Тетяна Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На початку війни ми поїхали до Польщі. Їхати не хотіли, але довелось. Ми з мамою жили окремо: я - в селі з батьком, вона - з моїм вітчимом у Харкові. Саме вітчим змусив нас їхати. Незважаючи на те, що мої батьки вже тоді були розлучені, - батько привіз її до нас, бо громадським транспортом тоді було їхати неможливо. І саме він посадив нас на потяг. Їхали ми у страшенній товкотнечі, але пускали без квитка: де ж його взяти, коли це ще перші дні війни та перші вибухи? Нам пощастило, що провідниці пускали. Доїхали до Львова, ледь-ледь сіли на потяг "Львів - Перемишль".

Якась скажена бабуся била всіх сумкою, навіть малих дітей, і не пускала у вагон. Пара кремезних чоловіків змогли її відтягнути, пропускаючи всередину дітей та жінок.

Всередині було ще гірше: більшість людей стояла, страшна тиснява ледь не душила. А їхали, на хвилиночку, годин шість або сім, не менше. Коли потяг рушив, стало легше: пасажири заспокоїлися, наскільки могли, і знову з’явилася людяність. Ті, хто сидів, змінювалися місцями зі стоячими щогодини-півтори, чужих дітей садили собі на коліна. Якийсь мігрант, котрий покидав Україну, підклав мені свій рюкзак як подушку. Це було неочікувано: йому самому було тісно, а тут ще й мені допоміг. Не знаю, хто ти, чоловіче, але дякую тобі. На вокзалі нас зустріли гостинно. Після такої важкої та голодної дороги навіть ті бутерброди й щось типу супу з польською Мівіною здавалися найсмачнішою їжею в світі.

Поляки стояли з табличками, вже навіть не пам’ятаю, що саме було написано - щось про притулок, наче таке. Нас забрала сім’я та довезла до Кракова. Той душ, гаряча їжа, нормальний сон - здавалися просто раєм.

Ми жили в них якийсь час, поки нас не передали іншій сім’ї. Жили безкоштовно, ті люди були дуже добрі до нас. Потім допомогли знайти квартиру, влаштувати маму на роботу й знайти мені школу. Речей у нас з мамою було всього по одному рюкзаку, тому нам подарували одяг і наповнили холодильник їжею на перший час. А ми спочатку думали, що приїхавши до Польщі, будемо жити в лісі у наметі. Ха, недооцінили ми їхню гостинність.

Тим часом у рідному селі мій батько, як чоловік з машиною, їздив по продукти та ліки для людей. Майже все в нашому магазині розкупили.

Якщо ви думаєте, що в селі безпечно, бо "то ж село, що там бомбити?" - ага, звичайно, якщо не рахувати ракет та шахедів, які регулярно б’ють по всій області, та автоматних черг за вікном - справді, цілком тихо. Цікаво, хто ще вірить, що москалі б’ють по стратегічних об’єктах, а не по хатах та житлових будинках?

Але я відступила від теми, бо ми вже приїхали додому. Не буду розповідати, як ми жили там - скажу просто, що була невеличка гуманітарна допомога.

Потяг, дорога, Івано-Франківськ. Там у школі до мого величезного пробілу в знаннях ставилися лояльно - десь рік я майже не навчалася нормально, ходячи до польської школи, де розуміла хіба окремі слова. А в Харкові що? А в Харкові прильоти, і немає світла - або у вчителя, або в учня. Або взагалі прильот. Ще там я безкоштовно ходила до психолога та психіатра через безсоння, апатію та панічні атаки. Якби не це - не знаю, що було б: ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад) - річ серйозна, а мені поставили саме цей діагноз.

Знову додому, а потім - Полтава. У Полтаві теж вчителі ставилися лояльно до моїх знань, а точніше - їхньої відсутності. Хоча з однокласниками так не пощастило: мене направили в клас з посиленою програмою, і вони сміялися, що я знаю менше, ніж вони.

Чому направили в такий клас? Все просто: де було більше місця, туди й відправляли. Вже потім перевели до звичайного класу.

Переїзд до Мукачева. Тут я пішла до коледжу. Викладачі добрі, але деякі предмети довелось підтягувати самостійно. Одногрупники теж розуміючі - принаймні, більшість. У гуртожитку та в самому навчальному закладі дуже допомагали вихователі та адміністрація. Дякую їм за це. Є питання: чому так мало емоцій? А їх майже не було - після сильного стресу мозок людини забуває дуже багато деталей. Останні три роки я пам’ятаю події дуже погано. Та й при ПТСР від тих емоцій залишається пшик. Тобто... як здорова людина реагує на вибух? Реакція може бути різною, але при моєму розладі її майже немає. На все інше, наприклад, подарунок або гарну новину, емоцій теж майже немає. Звичайно, що їх доволі часто доводиться імітувати, щоб здаватися "нормальною людиною" й бути ввічливою.

Бо якщо дають щось хороше, то сказати сухе "дякую" з кам’яним обличчям може просто образити людину. Але такі, як я, теж нормальні - ми також можемо відчувати, просто не в такому обсязі, як раніше.

Я дуже прошу людей з «тихих» областей України: якщо знаєте, що людина пережила щось подібне - не треба на кожному кроці про це їй нагадувати. Ми й без того хочемо забути це, як страшний сон. Для вас ми іноді можемо здаватися трохи дивними, але після пережитого - це цілком нормальна реакція. Дякую всім за підтримку та допомогу.