Нагорна Вікторія, 11 клас, Здолбунівський ліцей №3 Здолбунівської міської ради Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грипич Наталія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Станом на 11 жовтня 2024 року триває вже 961-й день війни в Україні. Однак, я пропоную почати спочатку..

24 лютого 2022 року, близько 6:40 ранку, я прокинулася, як і кожного дня, але цього разу мене розбудив не будильник, а тремтячий голос мами, що говорив про найстрашніше — війну. Спершу, здавалося, це якесь безглуздя. Та коли усвідомлення почало пробиватися крізь шок, моя перша реакція на страшну новину була максимально дитячою та наївною: «А до школи йти треба? У мене там контрольна першим уроком».

Якби хтось сказав мені, що будь-яка контрольна стане дрібницею порівняно з тими випробуваннями, які чекатимуть на мене попереду, будемо відвертими, я б не повірила.

Наступний виклик який у мене був це відеодзвінок з друзями та сестрами, коли ми активно збирали вже не шкільні, а по-справжньому тривожні рюкзачки. Я слухала як вони плачуть. Я не могла. Я мала бути сильною. Але розуміння, того що близькі мені люди кудись їдуть і невідомо коли повернуться змушувало мене почуватися покинутою.

Страх неначе паралізовував.

Ми спали в одязі і кожного дня, кожної ночі бігли в бомбосховище разом з іншими мешканцями, готові до будь-якого розвитку подій. Всі плакали. Я не могла. Страх постійно супроводжував мене, особливо за мого меншого брата.

Я часто думала про те, як війна вплине на нього, чи залишить цей досвід слід на його дитинстві?

Минуло близько 30 днів. Мій День народження.. хоча кому було до цього діло? Вперше я загадала не гарні оцінки, не новий телефон, а щось по-справжньому суттєве. Єдине, чого я хотіла — це мирного неба, щоб війна закінчилася і всі мої близькі повернулися до мене.

Саме тоді я зрозуміла – я подорослішала. А пройшов усього лише місяць з того страшного ранку.

Дистанційне навчання абсолютно не відчувалося належним. Це була швидше його недолуга копія. А мені так хотілося знову пройтися коридорами школи, переповненими усміхненими дітьми.

І ось цей момент настав, шкода лише, що я не знала: реальність стала ще гіршою.

Нас перевели на очне навчання і я знову прокидаюся не за двадцять хвилин до початку першого уроку, а о 6:40. Зайшовши у будівлю школи, відлуння коридорів донесли до мене не сміх дітей, а інструктаж від вчителів у разі початку повітряної тривоги.  Коли я зайшла у клас, пусті парти, залишені тими, хто перебуває десь на чужих землях, змусили мене знову відчути втрату. Ця хвиля болю наче перекрила повітря, на очах виступили сльози.

Я ледь не зірвалася з місця, настільки тяжким був той момент. Однак озирнувшись, я побачила подругу. Ми не бігли обійматися, лише мовчки дивилися одна на одну з очима повними сліз.

У той момент, я усвідомила дві, надзвичайно важливі речі. По-перше, ми змінились, ми подорослішали, війна повпливала на нас. По-друге, я не одна, є ті, хто завжди поруч зі мною, і саме ця підтримка дає сили йти вперед.

Для мене війна стала несподіваним ударом, який розірвав мій звичний ритм життя і змінив світосприйняття.

Сьогодні, 961-й день війни в Україні. Є друзі, яких я не бачила стільки ж, хоча до страшної дати - 24 лютого 2022 року - звикла бачити кожен день. Тепер я не та школярка, яка боїться шкільних іспитів і вчиться заради ще однієї «12» у щоденник, а людина, що на власному досвіді навчилася справлятися з труднощами та шукати силу в підтримці інших. Досить ілюзій.

Я зрозуміла, що найважливіше — це мир, безпека, наші рідні та близькі.

Відбудова України потребуватиме знань, сил і рішучості кожного з нас. Тому тепер кожен мій урок і кожна набута навичка стають кроком на шляху до того, щоб зробити свій внесок у майбутнє моєї держави. Я вважаю, Україна має не просто відродитися, а стати символом стійкості, сили та надії для всього світу, і я зроблю все можливе.