Спочатку в місті всі бігали і купували в магазинах усе, що можливо: сірники, свічки, крупи, борошно. Потім залишилися тільки два магазини, що працювали. Мер міста писав у телеграм-каналі, які магазини працюють, і що в них можна придбати. А ближче до літа нам почали видавати гуманітарну допомогу від держави і від благодійних фондів.

Коли вимкнули водопостачання, ми з чоловіком викопали колодязь у себе в приватному секторі. Користуємось досі цією водою. Коли не стало газу, то була електрика, і ми користувались електроприладами. Але літом часто й електрики не було, тому готували на багатті. 

Зараз у нас не по всьому місту є газ. У багатоквартирних будинках немає, а в приватному секторі вже дали. Ми зараз сидимо без світла, але підігріти їжу можемо на газу. Коли почалися вимикання світла, то в нас навіть газу не було, і це було дуже тяжко. 

Вранці прокидаєшся - ні світла, ні газу. Потрібно розпалити багаття, щоб води підігріти і чаю попити. 

Ми в приватному секторі живемо вп’ятьох: я, чоловік і троє дітей. Діти спочатку були дуже раді, що ми вдома, ні на роботу, ні до школи не ходимо. Ми були присвячені одне одному. Це нас зблизило, ми стали дослухатися одне до одного. Коли була більш напружена ситуація в нашому місті, тоді ми з дітьми та чоловіком розуміли одне одного з півслова. Якщо десь гупнуло, відразу, як по команді, брали свої речі. Певний час ми спали одягнені, тому що в підвал потрібно було спускатися вночі. А іноді, коли дуже гаряче було, збирали свої валізи, але не спускали їх у підвал, тому що там вогко, і одяг ставав мокрий.  

З 2014 року у нас не завжди спокійно, тому після восьми років війни я не можу передбачити, коли вона закінчиться і чим.