24 лютого ми з сімʼєю були вдома, ми прокинулися від вибуху, зрозуміли, що щось трапилось, почали читати новини та зрозуміли, що почалася війна. Діти були дуже налякані, але ми ще не розуміли, що цей найстрашніший день ми запамʼятаємо надовго…

Труднощі почалися як тільки у наше місто Маріуполь зайшли російські війська, бомбардувальники, танки, бомби, ракети нас накривали 24/7, потім виключили світло, не було газу, не було води, було дуже холодно. Діти мерзли, було дуже важко пояснити дітям, що їжі залишилось мало. Я досі не можу пробачити росіянам те, що вони накоїли, за те, що лишили нас домівки та що мої діти були вимушені були бачити як хоронять у дворі сусідів, просто у дворі, де вони любили грати, де було завжди чутно дитячий сміх.

Коли були вже в місті окупанти, був хаос, магазини всі були розбомблені, їжі не було, води не було, було дуже важко, в нас дома були якісь запаси їжі, але вони закінчилися. Всім двором виходили і готували їжу на кострі, кожен ділився своєю їжею, у кого що було, я ще ніколи не бачила такої доброти від людей. Зараз живемо у Київській області там нам дуже допомагають центри "Я-Маріуполь", дуже їм за це вдячні.

Ми всією сімʼєю дуже були щасливі, коли дізналися, що Херсон звільнили, плакали(від радості) за херсонців, що вони тепер вільні, дуже сподіваємося, що будемо теж радіти, коли повернуть наше місто на березі Азовського моря.

До війни я була домогосподаркою, зараз на жаль не працюю, після війни дуже хочу працювати в своєму місті, допомагати відновленню Маріуполя, бо хто як не ми.

Залишились лише ключі від квартири, до якої ми вже не повернемося, бо квартири вже немає, дім знесли, залишилися тільки фото будинку. А ключі тепер наш талісман… Але головне - це не речі, а життя, життя це найголовніше, що в нас є, його треба берегти… Віримо, що скоро ми переможемо, добро завжди перемагає зло.