Мешканка Донецька Яна Коротич – мама трьох дітей. Вона з жахом згадує обстріли улюбленого міста. Жінка не могла спуститися зі своїми дітьми в бомбосховище. Вони йшли, а вона залишалася під вогнем із хворою мамою. З Донецька сім’ї довелося виїхати. Вони досі без свого даху над головою.
Почалися активні бойові дії. Вилетіли вікна. Страшнувато якось було. У нас приватний сектор і два дев’ятиповерхові будинки. І люди йшли, мирні жителі, у бомбосховище заводу, яке поруч розташоване. І мої троє дітей разом із цими людьми йшли, а я не могла цього зробити, тому що я залишалася з мамою. Я просто відтягувала її в коридор, і ми з нею сиділи ніч.
Було мирне життя, робота, свій затишок, свій побут, своя квартира, свій будинок. Але якось так вийшло, що стало страшно, і ми поїхали.
Найперше зіткнення з війною – коли я забрала дитину із садка. У нас садок і одразу траса. Ми з донькою виходимо, їй було три рочки, ми виходимо, а тут танки. Якщо чесно, у нас якась така реакція була... Ми просто заплакали. Дуже злякалися. Але все одно не хотілося вірити, що місто-мільйонник Донецьк чіпатимуть.
Почалися активні бойові дії. Вилетіли вікна. Страшнувато якось було. У нас приватний сектор і два дев’ятиповерхові будинки. І люди йшли, мирні жителі, у бомбосховище заводу, яке поруч розташоване. І мої троє дітей разом із цими людьми йшли, а я не могла цього зробити, тому що я залишалася з мамою. Я просто відтягувала її в коридор, і ми з нею сиділи ніч.
Це не могло довго тривати. Ми зателефонували і сказали, що ми виїжджаємо. Забирайте нас! Це було 24 липня 2014 року. І нас привезли в Одеську область, селище Сергіївка. Ми там жили в піонерському таборі, поки ще не розпочалася осінь. Ми жили в Куяльнику, і потім з Куяльника нас Донецька обладміністрація забрала сюди, у Святогірськ.
Дуже страшно жити не вдома. Нам, ви думаєте, тут подобається? Ні. Ми чужі люди. Начальству тутешньому хочеться, щоб відпочиваючі в наші кімнати заїхали, а не ми тут жили. І нам хочеться в рідні пенати, але не виходить.
Я сплачую 2480 гривень за дві кімнати. Гарячої води немає. Є загальний душ, там бойлер, але ми купаємося всі разом в одній цій кімнатці. Кухні теж у нас немає. Є їдальня, ми здаємо гроші на харчування. Там два кухарі нам готують кашу або суп один раз на день. Ми щось доготовлюємо, але це дуже незручно в одній кімнатці, не пристосовано. Ну, ми живемо. У нас немає вибору. Я намагалася знайти житло, знімати – ніхто не хоче здавати.
Мама колись у молодості грип на ногах перенесла. Вона вже більше 20 років хворіє. Прогресує хвороба. Була третя група. Вона погано ходила, хитаючись. Потім впала. Тепер вже не встає. Років, напевно, шість. Тепер у неї перша група інвалідності. Лікування постійне, двічі на рік її потрібні крапельниці, роблю колю.
Ми не знаємо, що буде завтра. По-перше, коли нас заселяли сюди, цей санаторій був державний. Якоїсь миті без нашого відома він став приватним, і з нами можуть робити все що завгодно. Нам підняли квартплату. Ми хоч боремося, хоч не боремося, ніхто нас не чує. Є господар, він має право на це, так би мовити. Дуже неприємно перебувати в такій ситуації.
Я не маю права працювати, тому що доглядаю за інвалідом першої групи, тобто це моє працевлаштування. Ну, я стрижу ще, ліплю пельмені на дому, якщо хтось замовив – я наліпила. Хтось попросив підстригтися або пофарбуватися, я теж це роблю.
Майбутнє дуже хотілося б бачити прекрасним. Я дуже хочу, щоб мої діти завжди були здорові. Хочу онуків дочекатися, поняньчити. Хочеться мати своє житло. Ми зрозуміли, що це дуже важливо – мати свій будинок. Раніше я цього не розуміла, тому що він був у мене завжди.
Був будинок, була квартира, і я не могла навіть подумати, що буду це настільки цінувати. Своє ліжко, свій телевізор, свої меблі, свої тарілки, ложки, все інше. Це дурниця, але із цих дрібниць складається все життя.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.