Історії, які ви нам довірили
Життя було мирне, непогане. Я працювала в Горлівці, в управлінні держепідслужби. Була завідувачкою сектору гігієни дітей і підлітків, робота подобалася. З чоловіком розлучилися, є син. Своя квартира після ремонту, трохи не дороблена. У планах було доробити ремонт і далі жити. Син закінчував 9 клас.
Найстрашніше у війні – це загибель мирного населення. Усе матеріальне можна купити, заробити, дістати. Усе, що приходить. А життя – це серйозно.
Ми чекали, що Горлівку звільнять
Усе почалося несподівано. Коли починалося у Слов'янську, коли його звільнили, то всі чекали, і я чекала, що Горлівку звільнять. Уже неможливо було сидіти. Поїхали 28 липня 2014 року.
28 липня було сильне бомбардування, але я не в центрі живу. У нас підривали міст. Тієї миті вирішили їхати, щоб перечекати. Тоді вивозили тільки в південний бік. Білосарайська коса – ось сюди 28 липня ми поїхали.
Але ту ніч ночували в мого батька, у нього на першому поверсі квартира й підвал. Бомбили сильно. Ми реально їхали під кулями, під бомбами. Було дуже страшно.
Із собою були купальники, шльопанці та шорти
Ми орендували житло в Мелекіному, перечікували. Потім зрозуміли: не буде кінця й краю всьому. У мене були в Маріуполі друзі. Вони допомогли, перевезли нас з Мелекіного в гуртожиток.
Речей було, як то кажуть, тільки купальники, шльопанці та шорти. Нічого не було. Думали, усе закінчиться, але до вересня зрозуміли: не закінчиться. Без документів взяли сина в школу, він закінчив 9-й і пішов у 10-й клас.
Прийняли нормально. У школі адаптувався добре. А в жовтні я почала тут працювати. У Донецьку ще управління наше функціонувало, вони видали указ про звільнення та прислали трудову книжку, а тут узяли на роботу. Я прийшла звичайним лікарем, ось уже майже два роки я завідувачка відділу.
Глобальні зміни
Зміни глобальні принесла війна – покинули житло, була без роботи, без засобів до існування. Були накопичення, яких ненадовго вистачило. Без речей до жовтня, до холодів. Потім тато передав, через тих, хто виїжджав, сумку.
Жили в гуртожитку. Від Ріната Ахметова отримували ми допомогу – продуктові набори й термобілизну.
Син важче все пережив, ніж я. Він покинув друзів, школу, родичів. Тут він один. Друзі в такому віці відіграють роль. Він пережив – я його переконала. Потім він звик і зрозумів, що тут краще, ніж повертатися туди. Попри те, що все покинули, але я пережила легко.
Маріуполь мені більше сподобався, гарніший і море є, кращий. Мені більше, ніж Горлівка, сподобався. Я подумала: якщо поїхали, то це краще. Не було морального бажання повернутися, я не планую.
Найстрашніше
Найстрашніше у війні – це загибель мирного населення. Усе матеріальне можна купити, заробити, дістати. Усе, що приходить. А життя – це серйозно.
У зв'язку з воєнними діями, які відбувалися і відбуваються, ми покинули свій дім. Наші цінності змінилися. Починаєш цінувати те, про що не замислювався. Бабуся моя говорила: головне – мир. «Та, бабусю, ви війну пережили, а ми це не побачимо!». Виявляється, все поруч. Усі ми відчули. Хочеться, щоб люди не гинули.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
