Карпиш Марія, 10 клас, комунальний заклад "Харківський ліцей №168 Харківської міської ради"
Учитель, що надихнув на написання есе – Прощай Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять третього лютого я писала домашнє завдання на завтра та готувалася до самостійної роботи, яка мене чекала наступного дня. Як зараз пам'ятаю: я сиділа та сподівалася, що завтра відмінять цей урок, щоб мені не довелося писати цю самостійну роботу. Я заснула достатньо швидко, але перед цим у голові прокручувалася думка щодо самостійної роботи, до якої, як мені здавалося, я не була готова взагалі. Коли я лягла спати, то навіть не могла уявити, що мене чекатиме завтра...

Двадцять четвертого лютого я прокинулася о сьомій ранку від слів, що почалася війна. Спочатку я подумала, що це жарт, тому відразу вирішила перевірити новини. Це виявилося правдою.

У класному чаті всі були занепокоєні, ніхто не розумів, що відбувається. Того дня мама пішла на роботу. Я дуже хвилювалася і не хотіла її відпускати, бо дуже боялася. Дзвонила їй щогодини, адже ніхто не знав, що може статися. Тато довго не повертався з магазину, тому що були величезні черги. Ми з сестрою чекали вдома. Весь день провели в коридорі в куртці, шапці та чоботях. А ввечері спустилися в підвал. Хтось там спав на трубах, хтось на розкладних ліжках, а ми знайшли шматочки ламінату і спали на них.

25 і 26 лютого ми спали в квартирі. Ніч з 26 на 27 лютого була найстрашнішою в моєму житті.

Ми почули дуже сильний гул, який наближався до нас. Ми всі підхопилися з ліжок і побігли в коридор. Коли гул стих, мій тато вийшов на балкон, щоб подивитися, що відбувається, і сказав, що це літак — ворожий чи наш, ніхто не зрозумів.

Вранці 27 лютого ми почули сильний вибух. Це була ракета, що влучила в сусідню будівлю.

Тому ми негайно зібрали речі й вирушили до підвалу. Там ми зустріли одну чудову сім'ю, з якою провели ще кілька неспокійних днів і ночей.

Перший тиждень війни ми провели в Харкові, ховаючись у підвалах, а потім вирішили, що треба їхати в селище Малинівка до моєї бабусі. Там було теж страшно. Ми прийняли рішення виїжджати за кордон.

7 березня 2022 року ми прямували до Львова. Потім — Краків із дуже привітними людьми. Далі — Іспанія.

Ми прибули туди 19 березня. Мені там також дуже подобалося: дуже хороші й привітні люди. Я познайомилася з багатьма новими людьми й майже вивчила мову. Ми там жили один рік і вісім місяців.

Там дуже гарне море, прекрасні гори й краєвиди, хороше навчання, а найголовніше — вони добре ставилися до біженців з України. Незважаючи на це, мені дуже бракувало моїх друзів з України, моїх родичів, яких я давно не бачила, а багатьох із них я вже ніколи не побачу.

Мені не вистачало знайомих місць, пов’язаних із безліччю спогадів та цікавих історій, своїх однокласників, учителів і, звісно, рідної мови, яку не замінить жодна інша.

15 грудня 2023 року ми приїхали до Німеччини, де знаходимося й досі. Мені тут, звісно, подобається, але моя головна мрія — хоча б на один тиждень повернутися в Україну, щоб побачити свій народ, почути рідну солов'їну мову, побачити місто, де я востаннє була майже три роки тому, де я провела найкращі роки свого життя, та обійняти своїх друзів, за якими я дуже сумую!

З нетерпінням чекаю того дня, коли повідомлять, що закінчилася війна. Тоді я зможу повернутися до рідного Харкова!