Моя мама і досі залишається в Маріуполі. Найближчі родичі та знайомі з Маріуполя не могли виїхати аж до кінця березня 2022. Коли нарешті вдалося на свій страх та ризик, то ми приймали їх тут у Дніпрі цілими колонами. Ми живемо у приватному секторі, тож на нашій вулиці збиралось по 20 авто, понівечені, простріляні, без скла.

Годували, вкладали спати, по сусідах розводили, ті приймали на деякий час. Хтось згодом їхав далі, а хтось знаходив більш-менш постійне житло в Дніпрі. Потім приїжджали інші. І в кожного своя історія, страшна, люди втратили все, а дехто приїжджав вже не повною сімʼєю.

Дитина бачила всіх цих маріупольців, ділила з їх дітьми свою кімнату, слухала історії і дуже подорослішала в той момент. А зараз здригається від кожного шуму у небі, бо по Дніпру дістається часто.