Ми покинули свою домівку 1 березня, на свій страх та ризик виїжджали на машині, під обстрілами. Через 200 км нас у школі зустріли та прихистили волонтери. Нагодували та влаштували спати. Ночували ми 2 ночі, а потім поїхали далі, тому, що лінія фронту була вже ближче і небезпечно було залишатися.

Потім ми зняли квартиру в маленькому містечку Дніпропетровської області. Чекали кінця війни, щоб незабаром повернутися додому. Літо пройшло, дітям потрібно вчитися і лікуватися сину, він має інвалідність. Кожного місяця ми робимо дорогі уколи, тому ми переїхали до Києва. Нам не можна переривати лікування, а на початку війни не могли знайти уколи і це було найстрашніше.