Мені 29 років. Я мешкала з чоловіком в Харкові. Ми придбали будинок за пів року до початку війни, а заселилися 16 грудня. Пожили в ньому лише півтора місяця. На щастя, за час війни він не зазнав пошкоджень. 

Про повномасштабне вторгнення дізналися від друзів. Вони першими почули вибухи і зателефонували нам. Ми зібралися за п’ятнадцять хвилин. Хотіли їхати до моїх батьків в Охтирку, але тато сказав, що росіяни наступають на місто. Тому ми з друзями поїхали в Кременчук. Жили там пів року. 

26 лютого у військовій частині міста Охтирки загинув мій тато. Він був військовослужбовцем. Спочатку тато вважався зниклим без вісти, а через півтора місяці за ДНК вдалося визначити, що він загинув.

Ми зараз мешкаємо з мамою в Охтирці. Їй тяжко самій переживати втрату тата, тож ми підтримуємо її. Згодом плануємо повернутися в Харків. 

Я вірю в нашу армію і в президента. Вірю, що війна скінчиться, але потрібно зачекати. Мені б дуже хотілося повернути своє колишнє безтурботне життя, можливість мріяти і планувати майбутнє.