Глущенко Дарина, учениця 9 класу, Хустський ліцей №3
Учитель, що надихнув на написання есе – Постоялкіна Тетяна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Слово, яке несе смерть, біль та руйнування… Слово, яке ніколи не мало б бути частиною людського життя. Слово, яке ми, діти, знали лише з книжок та кінофільмів, стало для нас страшною реальністю, яка триває вже 1000 днів.

1000 днів війни – це більше, ніж просто час, це глибокий слід у свідомості кожного українця.

І кожен з нас пройшов свій власний, унікальний шлях. Мій шлях також розпочався з того трагічного дня, коли 24 лютого 2022 року мирне небо України було зруйноване першими вибухами. Усе, що здавалося звичним і надійним, раптом втратило свою сталість і стало крихким, як скло.

Перший день війни був для мене просто шумом з телевізора, хаосом і відчуттям нереальності. Але з кожним днем новини про початок війни почали тягти за собою ланцюг подій, які викликали страх і питання: «Що буде далі?».

Як і мільйони інших українців, я намагалася знайти відповіді на питання: чому це сталося, як таке могло трапитися у XXI столітті? Я не могла зрозуміти, чому це відбувається з нами.

Години перед екраном телефону або телевізора розтягувалися у безкінечні дні, повні новин про нові втрати, руйнування та біль. Війна наклала свій відбиток на звичайні речі. Навіть тиша перестала бути комфортною, стала тривожною. Звуки, які раніше здавались звичними, тепер викликали паніку. Я прислухалася до кожного звуку у своїй кімнаті, тому що тривога стала для мене головною емоцією. Вона супроводжувала кожен день, кожен вибух чи сирену.

Розпач і відчай охопив мене тоді, коли мама поїхала захищати рідну землю від лютого ворога. Спочатку я думала, що моє серце не витримає страшної розлуки. Та згодом зрозуміла, що моя мама – Герой!

Поступово емоції трансформувалися. Я навчилася боротися з власним страхом, зрозуміла, що не можу дозволити йому паралізувати мене, тому почала шукати, як можу бути корисною в цей час. Разом з подругами почала допомагати збирати кошти для армії, шукати та надсилати необхідні речі для наших захисників.

Одного дня мій брат сказав, що потрібно виїжджати. Спершу я не розуміла, чому ми маємо залишати наш дім, школу, рідне місто… Усе дороге серцю…

Ми з бабусею зібрали тільки найнеобхідніше і вирушили в дорогу. Сотні людських очей, сповнених страху… Сотні малих і дорослих, старих і немічних… Я не могла зрозуміти, чому це відбувається з нами. Українці не хотіли війни… Ми просто хотіли жити, але нас змусили втікати від того, що прийшло до нас додому без запрошення. Утікати невідомо куди від того страшного звіра, що має ім’я – війна.

Спочатку ми приїхали в мальовниче село на Закарпатті. Тут у військовій частині мав працювати мій брат.

Господарі будинку прийняли нас гостинно, всіляко допомагали нам з бабусею. Я почала ходити в місцеву школу. Діти люб’язно ставилися до мене. Та мій дім залишився далеко. І моїм найбільшим бажанням було повернутися туди, де залишилася частинка мого серця. Але після того, як нелюди підірвали Каховське водосховище, я зрозуміла що «назад» більше не існує.

Зараз я живу в невеличкому, але затишному і дуже красивому місті. Навчаюсь в одному з найкращих ліцеїв. Однокласники та вчителі допомогли мені адаптуватися. У ліцеї працюють чудові вчителі, які допомагають мені з навчанням, створюють комфортні умови. Тут я почуваюся в безпеці.

Доля подарувала мені найкращого педагога – учительку музичного мистецтва, яка допомагає мені здійснити мою найзаповітнішу мрію – вступити до музичного коледжу. Я мрію стати відомим музикантом. Сподіваюся, що в цьому році моя мрія здійсниться.

Проте ностальгія за рідним містом не покидає мене. Інколи вечорами перед сном я згадую свій дім, наш сад, квіти на підвіконні, які любила доглядати мама, друзів та однокласників…

Зараз я починаю розуміти, що ця війна навчила мене бути сильною. Вона забрала в мене багато, але також дала мені дещо, чого я не мала раніш – розуміння миру. Я побачила, як люди об’єднуються, допомагають одне одному. Я відчула, що значить бути частинкою великої родини. Яку називають Україною. Ми всі – на різних кінцях України, але нас пов’язує одне спільне бажання – жити в мирі.

Ці 1000 днів війни змінили моє сприйняття світу. Тепер я знаю, що життя може бути непередбачуваним і що навіть у найважчі моменти потрібно шукати світло. Війна навчила мене цінувати кожен день і кожен момент спокою.

1000 днів війни — це мій шлях. Шлях від страху до сили, від розгубленості до впевненості. Це шлях, на якому я зустріла нових друзів, побачила справжнє обличчя людської доброти та солідарності.

Моя історія — це лише одна з мільйонів, але я вірю, що кожна з цих історій наближає нас до того дня, коли ми, українці, станемо щасливими. І коли настане той день, я буду знати, що ми перемогли не лише ворога, а й свої страхи, свою невпевненість.

І що після цих 1000 днів прийдуть нові, мирні дні, коли кожен з нас зможе знову відчути себе вдома.