Сім’я Якова втратила житло і дивом вирвалась із Маріуполя, але на шляху до української території їх чекало ще багато неочікуваних випробувань

До війни я працював у нашому Азовському морському інституті викладачем на курсах підвищення кваліфікації моряків. Я зателефонував начальнику нашого центру і запитав, чи виходити на роботу. І він сказав: «До мене ще не дійшло, що вже така трагедія сталася».

Дочка жила у кварталі Азов’я, а ми з дружиною, сином і онуками - на Черемушках. Онуків ми відправили на початку березня в Дніпро, то були хоча б за них спокійні. А самі залишилися в Маріуполі. Сподівалися, що це ненадовго і все швидко закінчиться. Але до цього часу не закінчилося… Ми продовжували жити в нашій квартирі, незважаючи на те, що не було вже ні води, ні світла, ні газу. А там недалеко - наш гараж, і ми готували біля гаражів на багатті яку-небудь їжу. 

Під нашим під'їздом був підвал, і там уже жили люди десь місяць, бо наша частина будинку вже була розбомблена. Там, де ми жили, уже були часткові руйнування, але наша квартира ще була ціла. Здається, 1 квітня вранці у нас прямо біля вікна вибухнув снаряд, і вибуховою хвилею вирвало вікна. У нас скло було ціле, склопакети витримали, а шпінгалети не витримували - навстіж вікна відкрились. Тоді вже ми були готові на все: навіть приготували собі місце в підвалі. 

Зійшли в підвал – і буквально на другий чи третій день у нашу квартиру теж влетів снаряд. Якби ми не спустилися туди, то ми б із вами зараз не розмовляли. 

Ще й двері заблокувало. Ми так і не змогли їх відчинити, щоб хоч щось забрати з квартири - теплі речі чи щось із продуктів. А коли піднялися на другий чи третій день після того, як перейшли в підвал, то від нашої квартири вже нічого не залишилося. Усе вигоріло у двох кімнатах, а в третій залишилися більш-менш цілими вікна. Тож, можна сказати, що нас Бог врятував. 

Просиділи ми в підвалі десь до кінця квітня, а потім нам дозволяли виходити звідти. У підвалі було десь до сорока людей. А потім уже деякі виїжджали чи ішли пішки на Мелекіне, інші кудись розходились потихеньку, а якісь приходили. Ось так ми й прожили там до кінця квітня. А в кінці квітня нам запропонували квартиру сторонні люди. Вони нас трохи знали і запропонували квартиру в котеджах, які будувало наше Азовське пароплавство. 

Ті люди сподівались, якщо ми там будемо проживати, то їх житло вже ніхто не пограбує, і «ДНРівці» не конфіскують цю квартиру, тому що вона незаселена. Тож ми мали можливість переселитися в райські умови, якщо порівняти з підвалом. 

У котеджі ми прожили десь до кінця травня. Хоча не було ні води, ні газу, але хоча б у самій квартирі було чистенько, можна було водички принести. А у дворі мангали поставили і готували собі їжу. 

Продуктами нас більш-менш забезпечували «ДНРівці». Дещо було в нас у гаражі: картопля, закрутки, тож ми не дуже страждали щодо продуктів. А потім якимось дивом, по-іншому не можна це назвати, з Божою поміччю нам вдалося вирватися. 

На той момент уже дуже важко було виїхати з Маріуполя. Були чутки, що якісь автобуси нібито ходили від торгових центрів на околиці міста. А в нас була проблема: дружина погано ходить, тому не можна було йти навмання. Якби знати напевно, що сядемо в той автобус, то можна було пройтися. А невдало сходити ми не могли собі дозволити, тому й сиділи та чекали якоїсь оказії. І от вона трапилася.

Син із дочкою ходили по воду кілометри за два від нашої тодішньої квартири. І там вони помітили двох чоловіків, які стояли та розмовляли один із одним. І дочка підійшла та запитала в них: «Ніхто з вас не збирається виїжджати звідси? Може, у вас машина є?» Бо зі своєї ми злили бензин і віддали родичу, з яким відправили онуків. Так вона і стоїть у гаражі, якщо її не розбомбили. Один із тих чоловіків відповів доньці: «Я якраз збираюся їхати сам, тільки деякі речі заберу». А він дуже заможній, у минулому бізнесмен. У нього в Мелекіному шикарна дача була, ми там потім жили. 

Він сказав, що сім'ю в Київ відвіз, а сам приїхав у Маріуполь. Одна машина в Києві залишилась, а ще дві стояли в Маріуполі. 

Коли він приїхав, то одна була повністю розбомблена, а в другу влетів люк чи то з танка, чи то з бронемашини. Він поцілив якраз перед лобовим склом, між салоном і мотором. 

І що цікаво – нічого не пошкодило, тільки переднє скло розбило і проводку обірвало. Цей чоловік поставив заднє скло спереду на машину, дроти під'єднав – і машина була готова їхати. Ми з ним сіли в машину. Приїхали в Мелекіне, там почекали, поки обстановка проясниться. 

Той чоловік вивчав обстановку, бо тоді вже було складно виїхати. Фільтрацію вже придумали: повністю перевіряли людей за якимись даними, телефони передивлялися, комп’ютери тощо. І якщо знаходили сліди від зброї на плечах, чи татуювання, чи запис у телефоні, підозрілий для них, то таких людей могли розстріляти, посадити «на яму» тощо. Словом, той чоловік чекав. 

Там ще один хлопчина возив у Бердянськ із Мелекіного на лікування чоловіка старенького та обіцяв нас провести, щоб не натрапити на блокпост і не проходити фільтрацію. Бо він знав усі стежки польові. І ми в нього «на хвості» проїхали польовими дорогами, минуючи всі блокпости. 

Ще була Василівка знаменита. Там була велика черга, з якої формували групи по 10-15 машин, і такими «дозами» людей пропускали. 

Там почався обстріл, і багато машин роз’їхались, а ми залишились, перечекали і виїхали. Таким чином добрались до Запоріжжя. 

Нас дуже гарно там зустріли: і нагодували, і грошима забезпечили, і влаштували ночувати. 

Наступного дня ми поїхали в Дніпро до дітей. Там нас теж волонтери зустріли і влаштували на базі відпочинку. Доволі хороша база. Там одна ніч коштувала, здається, п’ять тисяч за одну людину, а нас безкоштовно влаштували волонтери. Ми там три дні прожили і все роздумували, куди далі їхати. 

Зрештою, вирішили їхати в Одесу. Я в цьому місті вчився, дружина закінчила медінститут в Одесі. І тут є далекі родичі дружини. Вони нам надали квартиру, і ми тут оселилися на перший час. Дуже тісно було, і квартира недоглянута була. Люди виїхали кудись за кордон, а вона стояла пусткою, і ми там жили. А потім нам надали більш-менш нормальні умови, і зрештою вже обжилися.