До війни ми жили спокійно та мирно, працювали, тримали господарство, їздили поїздом до Луганська на роботу. У нас із чоловіком двоє синів, є онуки. Діти теж працювали у Луганську.
Зараз автобуси туди не ходять і ми відрізані від світу. Раніше якісь надлишки возили до Луганська на ринок, а тепер згодовуємо тваринам.
Ми з чоловіком залишилися вдвох, бо діти поїхали, тут роботи немає. Нині продавати продукцію ніде. Ми не живемо, а виживаємо.
Після приїзду на роботу я зателефонувала братові до Луганська, і він не відповів. Передзвонив лише ввечері, коли з онуком йшли з лялькового театру. Саме в цей час стався вибух в адміністрації, і п'ятирічний онук упав на землю. Дитина кричала і їла землю...
Я кілька разів отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова, коли надавали продуктові набори. Я сама переселенка. До війни у мене в Луганську було житло, але під час обстрілу воно практично зруйноване.
Дуже хочу, щоб швидше все закінчилося, і діти повернулися додому. Мені наступного року виповниться 70 років, і я хотіла б пожити ще, щоб побачити, як онука закінчить школу і здобуде вищу освіту, вийде заміж.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.