Ольга Голубнича

«Ми звикли до того, що іноді бахає»

Два місяці сиділи ми без світла. Але зараз, слава Богу, роблять. Води й газу немає. Буває, що дуже голосно стріляють. Слава Богу, сюди не прилітає. Ми топимо дровами, але їх взяти немає де, а купити – сюди не дозволяють привозити, можна тільки на своєму транспорті.

... У нас старший Сашко дуже сильно злякався, коли в серпні був обстріл. Після цього він став на все реагувати агресивно.

Починаєш йому щось: «Сашко, так не можна». А він починає ще більше кричати, його чіпати абсолютно не можна. Раїса нічого, нормально перенесла бомбардування. Слава Богу, із нею нічого. А Сашка потрібно вести до психолога, щоб якось заспокоїти.

Діти бігають, граються. Буває, якщо далеко десь бахає, то вони продовжують бігати, уже не реагують. Спочатку, звичайно, лякалися, а зараз ходять: «Мамо, бахає». І все. Раніше бігли, боялися, а зараз нічого, уже нормально. Ми звикли до того, що іноді бахає, практично на це не реагуємо. Коли починається дуже голосно, тоді так.

Два дні тому було дуже голосно. Добре, хоч у нас ніде не приземлилося. Ми сиділи тихесенько й молили Бога, щоб воно сюди не прилетіло. У кімнаті сидимо на підлозі, підвал є, але ми в підвал не полізли. У нас тут свій будинок, мамин, ще бабусин, ми сюди переїхали. А той, що у нас розбило, там взагалі немає підвалу. Є гараж із ямою, ми там і сиділи.

Ми переїхали, тому що в нас перед будинком упав снаряд. Тоді вбило собаку, вилетіли всі скельця. У нас було три вікна в будинку, і всі три вилетіли. Був триквартирний будинок, але зараз із трьох сімей не живе жодна, тому що там жити неможливо. Будинок розійшовся, вікна не поставиш, бо його потрібно спочатку стягувати. Ми живемо з мамою і бабусею.