Анна шила одяг для українських військових спочатку у рідній Снігурівці, потім – в евакуації на Івано-Франківщині. Повернувшись додому після деокупації, побачила, що їх будинок розбитий і пограбований

Я працювала психологом в опорному закладі Снігурівщини. Коли все почалося, ми працювали дистанційно, але фахівці були на роботі й займалися волонтерською діяльністю. Ми шили різноманітні пов’язки для поранених, мішки для зберігання харчів. У мене вдома було обладнання, на якому  я шила балакали для хлопців з тероборони. Серед них був мій брат. Хлопці телефонували й казали, що потрібно, і я намагалася допомогти. Ми перестали шити, коли зникло світло. 

Коли до нас зайшли окупанти, ми переховувалися в підвалах. Було страшно, діти дуже боялися. 

Спочатку просто в будинку переховувалися, бо підвал на нашій території не дуже гарний. А коли сусіди поїхали, то нам залишили ключі й дозволили переховуватися у їхньому підвалі. 

Але тоді почалися обшуки, і я відразу не подумала, що потрібно сховати всі цій балаклави, які я шила. Відповідно, у окупантів були питання: «Что ето, для кого ето?».

Я сказала, що в нас була шкільна вистава: шили для дітей, щоб не стирчало волосся. Загалом, ліпила все, що могла. Було страшно! В мене чоловіка немає, самі діти та ми з мамою. Ще й старша донька навчалась у Харківському національному університеті внутрішніх справ - було багато її фотографій. Мені було лячно, як росіяни себе поведуть і як будуть ставитися до дітей. 

Донька на той час працювала у Харкові й знайшла волонтерів, які організовували евакуацію на автобусі. Ми о шостій ранку тільки вилізли з підвалу- під’їхала машина, спитали, чи ми її родичі, сказали: «Ну, беріть швидко речі і поїхали!» Мені в голову нічого не прийшло окрім документів. Взяла дітей, і ми виїхали.

Дорогою почався обстріл. То справа, то зліва здіймалися великі клуби диму. Але водій – молодець: зробив гучно музику, щоб діти не чули й не сильно боялися, і так ми дісталися Баштанки. За цей час донька знайшла водія до Миколаєва: планували побути у родичів. Потім ми зрозуміли, що все це буде не так швидко, і нам прийшли на допомогу мамині знайомі, які запропонували квартиру в Івано-Франківської області. 

Нам потрібно було чимось себе зайняти, і я пішла на роботу до цеху з пошиття військового одягу. У мене немає відповідної освіти, але є навички, тому мене взяли на роботу. 

Зараз ми вже повернулися додому - в пограбований будинок. 

Як стало відомо, до нашого двору був приліт: в хаті побиті вікна, понівечені двері, потріскані стіни. Та ще й все майно викрадено. Ким - ніхто не знає. 

Зараз, дякуючи богу, в нас є робота. Працюємо, будемо заробляти й намагатися жити далі, бо хочеться щось залишити добре дітям після себе.

Хочеться, щоб війна завершилась якомога швидше і з якнайменшими втратами. Два моїх брати служать: один на Донецькому напрямку, інший - під Херсоном. 

Своє майбутнє бачу дуже гарним, мирним, в мирному квітучому місті. Думаю, що за допомогою міжнародних фондів все буле відбудовуватись. Чомусь мені здається, що має бути краще. Сподіваюсь це все побачити ще у своєму житті.