Мені зараз 32 роки, а коли почалася війна, було 29. Ми мешкали в Маріуполі. У нас була трикімнатна квартира, і ми мешкали там із чоловіком та сином. Коли почалася війна, ми одразу поїхали до батьків. А коли місто дуже сильно обстрілювали, то повернулися забрати документи, тому що в чоловік підприємець і йому були потрібні документи, щоб продовжувати працювати. 

Ми планували виїжджати з окупації. Війна почалася 24 лютого, а 24 березня ми вже були на території вільної України. 

Ми поїхали до Маріуполя і не знали, що там настільки все зруйновано. Квартира наша також була зруйнована. 

Ми потрапили під обстріл і просто дивом не загинули в той день, повернулися до батьків. З одною сумкою ми виїхали з окупації на машині, але це теж було диво, тому що всі автівки поруч були розстріляні, а ми якось проскочили. Нам дуже пощастило: ми в самому Маріуполі були день, і змогли евакуюватися до батьків. А звідти поїхали на територію, підконтрольну Україні. 

Найбільше нас шокувало те, що ми втратили кума в Маріуполі. Це для нас  - найбільше потрясіння. 

Я не знаю, коли війна може закінчитися. Хотілося б, щоб це скоріше сталося, бо все одно хочеться додому, хоча й нема куди повертатися. Ми були б дуже раді опинитись у своєму українському Маріуполі. 

Мрію про перемогу та мир. Зараз ми мешкаємо в Києві, але тут постійні обстріли, тривоги. Завжди хвилююся за сина, за чоловіка, тому мені хочеться, щоб швидше це закінчилося.