У пам’яті 23-річного Олексія Донецьк залишився містом, у якому було страшно перебувати, коли гуркотіли снаряди, що вибухають, а жителі постійно ховалися в підвалах. Його сім’я втратила свій будинок, але змирилася із цим заради спокою і щастя на мирній території.

Для мене, як і для всіх, війна почалася у 2014 році. Коли я почав чути постріли, побачив важке озброєння буквально в сусідньому дворі. Ми жили тоді в центрі Донецька. Але переїхав я в Маріуполь у 2016 році. І з тих пір проживаю тут. Тому війна для мене – це втрата старого будинку.

Саму по собі війну я не бачив, але добре відчував: тремтіли вікна й було дуже голосно. Ховатися не було необхідності. Я жив у центрі, там активних бойових дій і падаючих снарядів не було. Хоча ми постійно боялися, що нас якимось чином торкнеться обстріл або постріли. Тим, хто жив на околиці, доводилося постійно ховатися в підвалах від обстрілів.

Ми постаралися забути все як страшний сон

Ми виїхали й постаралися все забути як страшний сон. Я вже мало що пригадую і не хотів би згадувати. Запам’яталося, що їхали на машині через блокпости. Це було довго, виснажливо, а в цілому – нічого особливого. Для мене найважливішим моментом у той період став саме переїзд і зміна міста проживання.

Я якийсь час жив із бабусею в Донецьку. Потім, коли вирішили, що там нічого доброго не буде, і мені потрібно продовжувати навчатися, переїхав до Маріуполя, щоб вступити до Маріупольського державного університету. Успішно вступив, остаточно осів тут і втратив усі зв’язки зі своїм старим будинком. Мої родичі переїхали раніше, потім приїхав я, а потім вже і бабуся.

Повертатися в Донецьк після закінчення війни не планую. Питання: коли вона закінчиться? Невідомо. Повернутися хотілося б, але тільки за умови, якщо там встановиться українська влада.

Поки можна вважати, що ми втратили квартиру в Донецьку. Ну що ж, щось втратили, щось придбали... Життєвий досвід, так би мовити. Ми навчилися терпінню, навіть якогось смирення. Зате зараз ми живемо у своїй квартирі, більше не чуємо жодних пострілів, війна залишилася десь далеко і вже не відчувається. Така стабільність – це вже шматочок щастя.