Мене звати Інна Петрівна. Через війну ми покинули домівку, поїхали до батьків в область, жили там в одному будинку з трьома сім'ями. Дитина потрапила поблизу прилета ракети, знаходилась на вулиці, отримала психологічну травму. Спали ми під сходами, бо часто літали літаки, були ракетні обстріли, після чого поїхали до Києва, поки живемо вдвох у Києві.

24 лютого ми спали, нас розбудила сестра дзвінком. Ми розгубилися, нічого не збирали, ні речей, ні документів, просто посадили в машину дітей та чотирьох котів і поїхали до батьків. В них будинок, думали, що там хоча погреб є. Добирались 100 км 6 годин, майже на червоній стрічці палива, заправившись аж через 100 км. Це був самий важкий день, покинути своє житло та поїхати в нікуди.

Коли я дізналась, що прийшла війна, розбудила доньку, сказала, щоб просиналась, та одягалась, на вибухи щоб реагувала спокійно, почалась війна, але ми зможемо виїхати. Вона спочатку не зрозуміла мене, поки не почула вибухи, тоді дуже злякалась. 

Найжахливішим був саме перший день війни, коли хаос і паніка не дають думати, що робити, не знаєш куди бігти, чи не потрапиш під обстріл з літаків.

Їжу неможливо було дістати, особливо для тварин, в перші тижні війни, та, що продавалася, була дуже дорога, в АТБ завозили, стояли по три години в черзі, щоб хоч щось купити.

Зараз ми постійно психологічно напружені, ходимо до психолога, в дитини розвинулась хвороба серця.