Сім’я Вікторії Анатоліївни була змушена покинути окуповану домівку, та переїхати на Закарпаття, де з нетерпінням чекає, коли ЗСУ звільнить їхнє селище

Ми з Мелітопольського району, смт Веселе. У мене є чоловік, двоє своїх дітей та троє під моєю опікою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були в селищі. Спочатку ми з чоловіком ходили на роботу, а діти в школу. Потім у нас не стало роботи, і десь у квітні до нашого селища приїхали окупанти. Після цього ми вирішили виїхати, і чекати на звільнення нашого селища.

Найскладніше те, що під час війни не можна було нікуди вийти, наше спокійне життя порушилося. Усі магазини зачинені, не було готівки, картки не приймали. Спочатку навіть хліб не було де купити, бо все зачинилося. Потім, коли ми виїжджали, були проблеми з транспортом, бо у нас свого не було. Важко було знайти людей, з якими можна було виїхати. Нам пощастило, ми знайшли знайомих, з якими виїхали.

Ми їхали через блокпости, нас перевіряли. Окупанти нам говорили, щоб ми не їхали в Україну, бо там ще гірше буде, і вони туди прийдуть.

На останньому блокпості ходили російські солдати, які кричали, щоб ми поверталися. Це була «сіра зона», там по дорозі лежало багато мін. Дорога до Запоріжжя зайняла десять годин. Коли ми виїжджали, ми дітям провели інструктаж, що нічого не можна говорити. Солдати давали їм цукерки, але вони відмовлялися. У мене наймолодшому сину шість років, він дуже багато говорить, але добре переніс дорогу. Ми усе витерпіли, і переїхали.

Добрі люди прийняли нас на Закарпатті, тут більш-менш немає повітряної тривоги. Точніше, вони є, але рідше можуть бути прильоти. Ми вже тут пів року живемо, а перед цим були в Запоріжжі. Діти вже трошки адаптувалися, але дуже сумують за домівкою. Тут вони ходять до школи, але все одно - дім є дім.

На даний час наше селище під окупацією, окупанти заселяються у будинки, ходять охороняють школи, дитячі садки. Люди бояться, щоб нічого зайвого не сказати. Наразі там дуже погане життя. Є люди, які ставляться до них добре, але всі мої родичі чекають, коли повернеться Україна. Усіх, хто не хотів працювати на росіян, звільнили. Деякі відділення лікарні там позачинялися, тому що немає працівників, які хочуть співпрацювати з ними.