Ми з чоловіком жили в селищі Золочів Харківської області. Залишилися без житла: у двоповерховий будинок, в якому мали квартиру, влучила ракета.

Донька з чоловіком і двома дітьми жила в Харкові. Вона зателефонувала вранці 24 лютого і сказала, що їхнє місто бомблять. Я не могла в це повірити.

Найбільше шокували обстріли. Ми сиділи в підвалі і дуже добре чули кожен вибух. Здавалося, що снаряди розривалися зовсім поряд. Було дуже страшно, коли кричали люди, які знаходилися з нами в підвалі, коли дізналися про загибель своїх рідних.

Одного дня чоловік сказав, що потрібно тікати, поки хоч авто ціле. Ми вилізли з підвалу, покидали речі й поїхали навмання. Коли втекли від обстрілів, зупинилися на узбіччі й шукали інформацію, куди можна поїхати. Зараз живемо в гуртожитку в Полтаві.

Деякий час мені нічого не хотілося. Я почувалася спустошеною. Тяжко було змиритися з тим, що ми втратили все своє майно. Нещодавно знайшла роботу. Намагаюся жити далі. Я дуже вдячна доньці, зятю й онукам, які нас психологічно підтримують.

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Щодня молю Бога, щоб не гинули люди.